Читати книгу - "Сліди на піску"

його обличчя, та якби він жив у часи античні, то його парсуну напевне карбували б на римських монетах! А сам же – ну, звичайний конокрад…

І я таки не втерпів – спитав, наражаючись на глузливу відповідь Мелитона:

«Скажи мені, чого Федько Мазур позаочі непоштиво обзиває тебе конокрадом? Невже ти займався цим промислом?»

«Дурний твій Мазур, і ти – теж, хоч і вчений… Непошти-и-во! Таж у цьому слові найвищий пошанівок! Хіба вам утямки, що то не хлоп, який не свиснув коня з чужого пасовиська, не вкрав жінки і не навчив сина осідлати огиря?»

«Хтось би подумав, що ти вкрав, хлопе, свою Катерину…» – промовив я невпевнено й анітрохи при тому не сумніваючись, що так могло бути насправді.

Я пригадав собі надзвичай вродливу жінку, що то сміялася, то голосила на рекрутському прийомі в Коломиї, а вже яка пиха, яка дума й гордість малювалася на її обличчі, коли дивилася на свого мужа – так, напевне, не пишалася навіть красуня Ціта престолонаслідником Карлом, коли вони приїжджали на люфт до Косова й Коломиї!

«А таки вкрав! – на все горло вигукнув Мелитон. – Ще й як украв – якби ти бачив! Ніхто такого ніколи не зрів… Я жив тоді в Кутах, і найздольніші кутські парубки перебрідали верхи Рибницю, їдучи на Службу Божу до Новоселиці. Гадаєш – молитися? Дзуськи!.. Пішла така фама в Кутах, що до новоселицької церкви із Сакатури, що за Прутом, ходять найвродливіші на всю околицю дівки, бо свого храму ще не мали, і кожен з нас наглядав по своїй вподобі найгарнішу… І ось однієї неділі я побачив, як несусвітня красуня, кажу тобі – несусвітня, гейби то ангел або відьма, стоїть перед престолом у шлюбному віночку поруч із таким собі ґанц звичайним хлопунем, а панотець бере з таці два перстені й одного з них простягає до пальчика молодої. І я враз утямив, що ще секунда – і буде пізно, навіки її втрачу… То я довго не думав, підійшов до престолу, затримав отцеву руку й поцілував, а він, не збагнувши, що діється, справжнього жениха втратив з виду й надів обручку на палець дівчині, а другу втиснув на мій… Свідки, дружби, дружки й гості стояли ніби заворожені – таку ману я напустив на них, й поблагословив нас священик, а тоді я схопив Катерину на руки, кінь ждав мене перед папертю, висадив молоду на коня, сам вскочив у сідло, а вона, кажу тобі щиру правду, обняла мене за шию й прошепотіла: «Леґіню мій, я так якби знала, що ти маєш прийти: панотець перстень мені простягає, а мені ніби руку відоймило – не піднесу, аж тут ти, любчику мій коханий!» І погналися ми галопом у Сакатуру, й сказала Катерина своїм батькам, ніби нічого особливого й не трапилося: «Благословіть, тату й мамо, це мій чоловік». – «А де ж той?» – спитали старі. «А того не було, нема й ніколи не буде!» – відказав я зухвало. О, яке то було буйне весілля! Але мусив я дати щедрий викуп сільським парубкам – витрусив з пуляреса всі гроші, які виторгував у Вижниці за вкраденого коня з Прелуцької полонини…»

Я слухав з відкритим ротом: правду каже Мелитон чи бреше, як пес? Але ні, Мелитон не вмів брехати, бо все, що робив, було його найвищою правдою…

«А коли повернуся з війни, – закінчував приятель свою розповідь, – синок уже підросте, і я почну його вчити, як правити конем. А ще насію з тузін хлопчиків, бо не так дітей люблю, як ту роботу з моєю солодкою Катериною. Йой-йо-йой!»

…На третій день переходу виросли перед нами засніжені вершини Альп, і ми всі глухо змовкли, знаючи, що не кожен з нас вернеться звідси додому. Я дивився на Мелитона, й мене тривожила думка, що безглузда смерть може спотворити враз або й марно знищити цей величний витвір природи… І в ту мить я просив Господа не так за себе, як за Мелитона й Катерину.

Внизу синіли звивистими биндами дві річки, вони рівнобіжно вилися до блідого неба, що опустилося на саме дно гір, і було це Адріатичне море – блискучо-біле, немов розлитий кадмій.

IX

Мабуть, генералові Гофману стало вже забагато українців у прикомандированому до його корпусу легіоні УСС, які боролися не за Австрію, а за якусь там, як він висловився, ніде не існуючу Україну, видуману самим цісарем на його власну голову: усусуси воювали в цей час на Поділлі, здобуваючи в москалів села й містечка над Стрипою й гору Лисоню, що за Бережанами, а наш реґімент, котрий, як вам відомо, складався з самих покутян, був загнаний на фаршмак в Альпи, щоб ми звідти ніколи не вернулися, не з’єдналися з Українськими січовими стрільцями й спільно не розвалили стару стодолу Австрію, під якою вже прогнили міцні колись підвалини.

А взагалі Центральні держави безнадійно програвали: німці потерпіли катастрофічну поразку під Верденом у Франції, Восьма російська армія під командою генерала Брусилова вийшла на лінію фронту Галич – Станіславів – Ворохта, й по коломийському брукові знову, як два роки тому, топтався московський чобіт.

Італійці ж методичними наступами проривалися від П’яви до Трієста через річку Ізонцо, де ми, немов той русин-вояк при каноні, стояли на смерть, бо інше нам не світило на п’ятачку чужої землі між альпійськими скелями і морем – достоту, як у тій новій пісеньці Мелитона Небожителя про українського гармаша: