Читати книгу - "Перли і свині"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Столиця
Те, що ми побачили, могло вразити не лише уяву, а й розум. Серед невимовно яскравої зелені підіймалася кришталева гора, наче велетенська піраміда, де все рухалося, рипіло, вищало, перескакувало з ярусу на ярус. Кінця піраміди не було видно. Я бачив лише, як рвалася вата хмар над цією зеленою безоднею, що називається Панагія. Ми пройшли велетенську браму, яку прикрашали два кришталевих дракони, і ступили прямо під чисте небо. Я розумів, що це фікція, але насправді виявилося, що повітря і небо справжні. Це мене змусило задуматися і зрозуміти, що ми маємо справу з високорозвиненою цивілізацією. Складалося так, що ти не тупак якийсь університетський, а доволі хвацький хлопець, котрий доп’яв більше, ніж інші.
Перший ярус піраміди вказував на те, що тут мешкають здебільше поштарі, військові, домогосподарки і залежні від постійного вживання хрум-хруму одинаки, що виводили якісь концепції щодо скорого кінця і загибелі Панагії. Всім було відмовлено в допуску в інші міста, як неблагонадійним. Решту просто спалювали живцем у великих доменних печах. Одна саламандра показала, де вони знаходяться. І щось мене в цьому, ні, не в смертниках, насторожило. Якесь далеке, давно забуте відчуття, наче з чужини повернувся до дідової хати. Мене покинуло відчуття небезпеки. Ліфт підіймав мене від поверху до поверху, і я лише бачив зелену стіну лісу. Щось мене зовсім не вражав побут столиці Панагії, котрий своєю метушнею не відрізнявся від інших столиць світу. Форми дивували більше. Спритність і чистокровна вишукана холодність. Ну, це як водиться у всіх динозаврів.
Нас поселили у місті для гостей. Площа цієї місцини була утричі більша від Києва. І ми тут були єдиними мешканцями. Пульсувала скрізь фіолетова желатинова темрява. Пролунав свисток, і спалахнуло синім, зеленим, червоним. Забризкали фонтани, і маленькі дракончики стали пурхати над нашими головами. Один сів на плече Рити і лизнув її щоку язиком. Саламандри зашепотілися між собою, а сановники не встигли повернути голову, як дракончик зіскочив з плеча і запурхав над фонтаном, вода з якого лилася невідомо звідки. Я простягнув руку, але відчув холод справжньої води. Саламандри замукали на вуха сановникам. Тих нарешті розвернули, і вони прямо-таки вставилися на Риту.
«Зараз я комусь уріжу по писку», – хотів сказати я, але передумав.
Сановники шанобливо схилили голову перед Ритою. І тут я вкотре почув: «людина, на яку упала тінь». Підійшовши до Рити, я запитально глянув і прочитав в її очах: «Дякуй Богові, що ми ще живі…» Ми посхиляли голови. Ізраїль Бек гепнувся прямо на коліна, і йому під зад заїхав Аскарид Боб. Нічого хорошого з такими сусідами нам не світило. Особливо усіх непокоїла думка про Абрахама Лі.
Район, у якому нас оселили, був кулястої форми і засаджений весь жовтими деревами; видавалося, що за вікнами безкінечно і втомливо тягнеться прокисла дощами осінь. Ані Абрахама Лі, ані Аскарида ми не бачили. Ми спілкувалися утрьох, потроху звикаючи до висячих у повітрі ліжок, нічних горшків, що самі присмоктувалися до гузна; їли ми справжнє земне їдло, а не якийсь ідіотський фарш чи там хрум-хрум. Словом, ми поки чекали, коли нас потягнуть до найвеличніших – чахі. А я думав про Риту. І навіть не просто про загадкову Риту, а як вона спить на животі, оголена, у фіолетових сутінках, звісивши руку великою гілкою якогось загадкового дерева; мені подобалися її високі, але невеликі груди, втягнутий живіт і рівне дихання сну, наче у людини стільки не пережито у житті. Вранці вливався океан світла, з’явившись червоною ниткою на горизонті, там, де мав бути океан води, щоб захлинути нас у високому і густому червоному панагійському світанку. Я виходив і бачив на тому боці острови: два білих айсберги, що пливли цілу вічність один до одного. І мені робилося сумно. Наче пройшло моє життя, і там пустка. Яма. Чорна, що всмоктує ще більше чогось такого, що непотрібно мені знати. Мусій все займався обрахунками, намагаючись визначити еру – чи мезозой, чи то юра, але з цього нічого не виходило. Більшість динозаврів, що їх кістяки я бачив у музеях, були меншовартісними, тупішими і живучішими, і вони належали до касти рабів, хоча про це не йшлася мова. Їх використовували на найбруднішій роботі, вони служили сержантами в армії, у пожежних частинах. На них, як вони говорили, лягла долоня долі. У нижніх містах вони вважалися ледь не елітою, звісно, разом з катами. Ці кати мешкали від нас за квартал. Ми зустрічали їх, коли заходили за покупками, віталися і наче з морозом поза шкірою поверталися назад.
Одного разу до нас легенько постукали. Відразу ввалився до кімнати, що плавилася у жовтку призахідного сонця, відрекомендувався паном Жую, катом першої гільдії, потомственим, значить, і вчителем молодих катів і катенят. Бо, як виявилося, тут страчували навіть і дітей, але це робили теж діти – малі катенята. І запропонував нам невеликі оглядини, де страчують злочинців. Ніяка, навіть найцнотливіша людина не відмовиться від спокуси побачити чужу смерть. Це стимулює, це дає організму адреналін. І врешті-решт – переконав себе кожен із нас – у нас немає вибору.
Це був четвертий поверх піраміди. Невеличке містечко. Катівня була поруч. Ми пішака добралися до сферичної, з голубого кришталю споруди. Напрочуд чисто і стерильно. Чомусь прийшла згадка дитинства, що саме так виглядає пекло. Попід стіною стояли ніші з надписами у голові. Тут зазвичай була присутня при стратах влада – чахі. «Смерть – дороге задоволення. Вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перли і свині», після закриття браузера.