Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Господи! Оце так школа! І що я собі думала?! Звісно ж, він не був нашим талісманом. Ми з’їмо його.

Після довгого опису найлюдяніших способів убити тварину (я майже нічого не почула, охоплена нападом безмовної паніки) інструктор підняв друге кроленятко за задню лапу й ударив його великою палицею по карку. Слово честі, це геть не було схоже на дуже людяний спосіб. Кроленятко не померло, але зойкнуло так, що я пам’ятатиму довіку. Це був найстрашніший звук з усіх, які я чула. З другого удару інструкторові вдалося його вбити, але ми всі вже були тяжко вражені.

Баґз, який помітно тремтів, підскочив до мене й тицьнувся мордочкою в мою щиколотку. Я звела очі, повні неприхованих сліз, на інструктора.

— Ось чому ми не даємо їм імен, — сказав він, усміхнувшись. — Не бери його на руки.

Решту підготовки я час від часу згадувала Баґза і те, яким він був милим. Мені б не хотілося цього визнавати, але після кількох днів голоднечі той кролик на смак був просто божественним. Однак цей епізод і справді дав мені змогу відчути, які складні рішення доведеться мені ухвалювати в ролі лідера, щоб моя команда таки вижила.

У перші дні в школі інструктори показали нам, як будувати собі захисток, розпалювати вогонь, ловити й білувати тварин, а також навчили інших хитрощів, потрібних для порятунку свого життя. А от на практику дали зовсім мало часу. Через кілька днів після прибуття кожній команді видали компас із мапою й повідомили: ми на ворожій території. Нам слід знайти шлях до певної «точки посадки», де нас можуть урятувати. На перший раз вони зробили нам послугу й не приставили інструкторів, які мали імітувати ворогів. Просто ще не настав час. Спочатку нам годилося призвичаїтися до орієнтації на місцевості й виживання. Але ми всі знали, що фаза виходу з території, коли інструктори фактично переслідуватимуть нас і намагатимуться «вбити», вже не за горами.

Ми відповідали за навігацію по черзі. У ті перші кілька днів у лісах я вивчила один з найважливіших уроків лідерства, а саме: відповідати за щось у таких випадках не означає все вирішувати самотужки. Для певного рішення слід обрати потрібну людину. Наприклад, за пастки повинен відповідати той, хто найкраще з групи вміє полювати.

Деякі з членів моєї групи просто жахливо давали собі раду з навігацією, однак вони, як і всі ми, приїхали сюди вчитися. Важливо було те, що, коли вони пробували себе в навігації, ми вчилися на їхніх помилках. Зокрема, на якомусь відтинку шляху один молодий лейтенант вирішив, що швидше буде перейти через величезні пагорби, а не обійти їх. Я показала йому, що лінії, які позначають на карті підйом, пролягають дуже близько одна до одної, проте він уважав, що ми впораємося. Я глянула на завзятого курця-сержанта й побачила, як на його обличчі відбився той самий розпач, що й на моєму. Ми обоє сумнівалися, але тоді відповідальним був лейтенант, а не ми.

Ми рушили на гору; інструктор несхвально похитав головою. Молодий офіцер вивчить свій урок у складний спосіб, поставивши свою групу в дуже скрутне становище. Хлопець-спецпризначенець був, безперечно, добре підготований до такого сходження, однак чудово розумів, що решті з нас знадобиться допомога.

Коли ми почали підніматися, мені здалося, що рюкзак з кожним кроком важчає. І хоч спершу він здавався не таким уже й важким (близько двадцяти двох кілограмів), тепер я зрозуміла, що могла б обійтися й без половини всього спорядження, яке в ньому лежало. Схід на гору ставав дедалі крутішим, і вже незабаром ми просто дерлися рачки, допомагаючи собі руками. Приблизно на двох третинах дороги схил покрутішав приблизно до сімдесяти градусів. Я чіплялася пальцями за мерзлу землю, і вони страшенно боліли. Я чула, як хлопці-спецпризначенці пособляють нашому курцеві нести рюкзак, але хотіла впоратися самотужки. Під крижами пекло, і я відчувала, як слабшає ліве коліно. Біль у прооперованому коліні з кожним кроком ставав щораз нестерпнішим. Пагорб зробився таким крутим, що ми вже не йшли, а лізли на гору. Мій опущений лоб був за кілька сантиметрів від землі, і я глибоко вдихнула; попри мороз, по обличчю стікав піт. Я рушила далі, відмовившись зупинятися. Просто зроби ще крок. У всіх є сила на ще один крок. Гаразд, тепер іще один…

— Гей… У тебе все гаразд? Давай рюкзак! — почула я голос перед собою.

Це був хлопець з моєї групи, але я відмахнулася від нього і ступила крок уперед. Коли я наблизилася до вершечка, де була вже більшість групи, він почав наполягати дужче. Я не збиралася пасувати. Коли всім стало зрозуміло, що я хочу добутися туди сама, мене почали підбадьорювати. Здавалося, що кожної миті тіло може мене зрадити, однак упертість нарешті допомогла мені вибратися на гору. Я перекотилася на спину й лягла на рюкзак, до якого мені вже було байдуже. Лівого коліна я не відчувала, але розуміла: це справжня розкіш. Хлопець-спецпризначенець присів поруч.

— Молодчина. Це була одна з найнеймовірніших речей, що я бачив у житті, — сказав він, киваючи головою на підтвердження своїх слів. — Хвилин із тридцять тому видавалося, ніби ти вже й руки опустила. Ніби ти залізла сюди тільки завдяки впертості. Не знаю, як ти це зробила, але було круто, капітане.

Я усміхнулась, але нічого не відповіла. Просто дивилася на довколишній краєвид, і груди мені переповнювалися гордістю й страшенною втомою. Тут, на горі, було дуже красиво, хоч блискучі зірочки, такі собі феєрверки серед мальовничих пейзажів, могли означати й те, що я ось-ось знепритомнію. Команда почала перепаковувати спорядження: сходження завершилось, і ми мали все нести далі. Жодного дня, щоб відновити сили, в мене було. Ми мусили дістатися до призначеного місця.

Коли я зібрала свої речі, моя гордість швидко почала танути. Я зрозуміла, що накоїла.

Упертість і прагнення довести, що я обійдуся без сторонньої допомоги, коштували нам дорогоцінного