Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

вони допомогли довідатися про Марка.

Через якийсь час прибув Абрум, ні сумний, ні дуже веселий. Сказав Самкові, що він сповістив кого треба. А гроші будуть увечері. Субота заважає добути гроші. Грошей треба не менше п’яти дукатів. Є в Абрума такий чолов’яга, що з грішми про все довідається.

Здивувався Абрум, коли бурсак добув з середини палиці п’ять золотих і дав йому. Та ніколи дивуватися; він, узявши гроші, пошкандибав швидко кудись знов.

Повеселішав Самко. Є надія. Дякувати Аниці за його гроші. Он вони які оті ченці, святі та божі. Других навчають, щоб цуралися грошей, щоб не були сріблолюбці, а самі... Та воно щось і в законі Божому сказано тільки про срібло, а про золото мов нічого. Виходить, що золотолюбцем можна бути. Отож і Аника назбирав та сховав у патерицю самого золота. А скільки є отаких патериць у старших ченців? Мабуть, теж повні золота.

Повернувся Абрум веселий на цей раз, бо задоволено тер собі руки та посміхався. Дав Самкові ще попоїсти.

– Отаку силу мають гроші! Вони нам розповідають про все оте, що робиться в панському будинку, – говорив Абрум. – Гроші – це добро й разом лихо. За них усе купиш, усе добудеш, та за них тебе і вб’ють. А отже є таке в світі, що не купиш його ні за які кошти й скарби. А що воно таке? Це чуле серце в людини. А щоб ти знав, хлопче, то отаке серце в Старого, в розбійника. Не дивуйся. Ось я тобі, поки там з’ясується наша справа, розповім про серце Старого, – сказав Абрум, сідаючи на лаві.

Абрумове оповідання

Помовчавши хвилину, Абрум почав своє оповідання.

– «Така мені була, хлопче, пригода. Ішов я пішки з Городні сюди ж до Чернігова. Іду собі шляхом та й поспішаю, щоб не запізнитися й не здибатися з лихими людьми, бо була чутка, що з лісу набігають іноді розбійники та грабують на шляху крамарів. Хоч мені нічого було боятися грабунку, бо грошей у мене не було, а тільки всього добра, що голка з ниткою та кравецькі ножиці, але воно чогось страшно самому серед шляху. Це було восени, порошив невеличкий сніжок, вітер не дуже великий, але мені в моїй убогій одежині не дуже тепло. Іду та поглядаю, чи скоро Чернігів. Ось уже ліс, і від нього верстов із десять до міста. Аж чую, позад мене загавкали собаки. Озирнувся, бачу, наздоганяють мене верхівці: попереду на конях чотири пани в гарних кунтушах, а позад їх собачники-челядинці держать на смику хортів.

«Це, мабуть, пани їдуть з полювання», – подумав я, і похололо на серці в мене. Знав я, чув від інших, які вони немилостиві бувають пани, коли де застукають отакого, як я. Знав я, що моїй спині поведеться гірко. Одшмагають, хтозна завіщо нагаями, та й носи здоров. Я вгадав, що буде лихо, але більшого, як сталося, я не сподівався.

Наздогнали мене пани, я зійшов набік з дороги.

– А стій-бо, юдо, – гукнув один пан.

Я зупинився й уклонився панам.

– А чи вмієш ти добре бігати? – запитав другий пан.

Я одповів, що не дуже вмію, бо в мене скалічені ноги від праці.

– А що там з ним, невірою, балакати? Нехай біжить, коли не хоче нагаїв! – сказав третій пан.

– Біжи, коли тобі кажуть! – гримнув четвертий пан. – Біжи, юдо, тікай до лісу!

Бачу я, що однаково битимуть. Побіжу, думаю, поки не впаду, то, може, вони не займуть лежачого.

– Біжи! Біжи! Тікай! Тікай! Рятуй спину! До лісу! До лісу! Ось на! Ось на! – загримали пани всі разом та почали мене бити нагаями по плечах та спині.

Я побіг, що було сили, до лісу. Аж чую, позад себе вигуки: «Гуджга, гуджга! У-лю-лю-лю!»

То челядинці поспускали собак та нацьковують на мене. Я біжу, не озираючись. Чую, лопотять, біжать за мною собаки. Ось підбігло два хорти разом, ухопили мене з боків за одежину і враз її розпанахали. Ще підбігло кілька собак, деруть на мені одежину, чую, що вже рвуть зубами за ноги. А позад мене лунає гучний несамовитий регіт панів та челядинців.

Упав я на стерню, заплющив очі, прощаючись у думці з жінкою та дітьми. Розтягнуть мене, думаю, собаки. А коли я впав, то чую, що мене собаки не займають, не рвуть. Глянув я одним оком, бачу, що мене собаки оточили, сидять та дивляться на мене байдужо. Підбігли пани з челядинцями.

– Уставай! – гукають.

Я підвівся, ледве стою, чую, як по ногах у мене тече кров.

– Ну, за те, що ти, юдо, врятувався, давай гроші! – каже один пан.

Я одповів, що нема в мене й шеляга.

– Бреше, невіра. Потрусіть лиш його! – звелів другий пан челядинцям.

Зіскочили челядинці з коней, почали трусити, шукати. Знайшли самі ножиці, показують панам.

– О! До речі, є ножиці, панове. То давайте його обчикрижимо, – запропонував якийсь з панів.

Усі гуртом зареготали. Почав мене один челядинець стригти. Обчухрав мені голову, потім бороду й вуса. А я стою покірливо та чекаю, що ось, може,