Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

Чуєте, — співала моторна синичка, — як бушує сік у клені? Цівінь-цівінь, — дзвенить у гілках.

— То крапельки роси вітами скачуть, — невдоволено бурчала горлиця, яка недолюблювала гомінку синицю. — А твій чоловік, синицю, прогульник!

— Цівінь, цівінь? — обурювалася синиця. — Що ви кажете, тітонько горлице? Ця-ця-ця!

— Прогуль-ник, прогуль-ник, прогуль-ник... — дошкуляла горлиця синиці.

— Аха-ха-ха-ха, завелися, завелися!!! — сміялася з них стрекотуха сорока, стрибаючи вітами. — Дурні, подивіться краще, як я навчилася за зиму танцювати «ча-ча-ча»!

І тут сорока ушкварила так, що весь пташиний світ заливався гомоном. Усі знали, що сорока закохана у того сизого грака, який восени із зграєю подався у вирій. Сорока на нього чекала і саме для нього готувала свій жагучий танець.

— Буде кохання, буде-де-де-де-де-де... — застрекотів неподалік дятел, довбаючи кору на старезному дубі. З-під кори він виколупав змарнілу за зиму муху й миттю проковтнув. — А я кажу вам, буде-де-де-де-де — застрекотів знову, хоча йому ніхто й не заперечував.

— Ну, завів, цвірінь-цвірінь! — загомоніли в зграї горобці, піднялися сірою хмаринкою й полетіли у бік Контрактової площі, де старі черниці з Фролівського монастиря щоранку підгодовували птахів різаним хлібом.

За ними було ув'язалася синиця, яка у скрутні часи теж літала з горобцями, але тепер уже не зима. Можна і у парках поживу знайти. Синиця повернулася у хащу і всілася на старій тополі.

Не встигла вона ще скласти крила, як до її маленьких вушок, прикритих білим пір'ячком, донісся гуркіт. Швидке авто, блискавкою майнувши Поштовою площею, злетіло на високий пагорб біля Річкового вокзалу і завмерло там, ніби у чеканні. Авто відбивалося у її маленькому чорному оці.

Чоловік зупинив авто навпроти Річкового вокзалу і потягнувся рукою униз. Машина вибухнула океаном звуку. Зачулося ритмічне «ум-ца, ум-ца, ум-ца» американського техно. Але чоловік поморщив носа і знову тицьнув пальцем у якусь кнопку. Щось зашурхотіло усередині магнітофону, і з невидимих динаміків, вмонтованих в двері і стелю машини, полилися перші акорди романтичної балади, яка згодом стане безсмертним хітом тих буремних часів кінця 1990-х.

Здалеку зачулося завивання сирен і міліцейська «шістка» вилетіла на Поштову площу.

Чоловік посміхнувся і щосили натиснув на педаль газу. Ревнув двигун, завищала гума, з-під колес шугнув чорний дим. Міліцейська «шістка» лишилася далеко позаду. Хоч і неслася вона на всіх парах, але жодна машина у світі не могла зрівнятися потужністю з цим білявим німецьким красенем з червоно-синіми смужками на решітках радіатора та кришці багажника. Хоч як не ревів зовні двигун і вищали колеса, в салоні було тихо та затишно, і ніщо не заважало чоловікові насолоджуватися божественними акордами найулюбленішої його пісні:

«Весна опять прішла і лучікі тепла Довєрчєво глядят в мойо окно. Опять защіміт грудь і в душу влезет грусть, По памяті пойдьот со мной...»

От промайнув над нею проліт вузького пішохідного мосту. І вдалині замайоріла дуга мосту метро. Кволою гусінню повзла по ньому смужка першого вранішнього потяга. Але відстань та була відносною. Авто, що неслося із швидкістю двісті кілометрів на годину, подолало її за лічені секунди.

«Пойдьот, разворошіт і вместе согрєшіт С той девочкой, что так давно любіл. С той девочкой ушла, с той девочкой прішла Забить ейо не хватіт сіл...»

Саме за мостом метро, у невеликому двоповерховому будинку, пофарбованому у блакитний колір, розташувалася база бійців спецпідрозділу охорони «Титан». Хвилину тому по рації їм передали даїшники, що на Європейській площі