Читати книгу - "Планета трьох сонць"

подам знак дзвінком. Не можемо ж ми залишити друзів напризволяще.

Поки Фратєв надягав скафандр, Северсон вийшов із вертольота. При одному погляді на рвучкий потік у нього запаморочилося в голові. Дрібненькі краплинки води утворювали хмари туману. Над самісіньким верхів’ям водоспаду звисала чудесна райдуга, зразу ж поруч неї — ще одна, а ця тримала за кінці третю, набагато тьмянішу за перші. Северсонові перехопило подих, йому здалося, що природа поставила на домовину трьох учених останні тріумфальні арки — арки смерті. Коли Фратєв з’явився у дверях вертольота, Северсон мовчки показав на три райдуги. Однак той, немов закам’янівши, лишився стояти і вперто дивився перед собою.

Северсон озирнувся. Від несподіванки в нього підломилися коліна. Метрів за п’ятдесят від острівця з води стирчала голова велетенського ящера.

Дванадцятиногий плазун! — закричав Фратєв і зачинив дверцята.

Северсон затримався тільки на мить. Він кинувся до вертольота, але з жахом побачив, що той уже піднімається в повітря. Побачив також і те, як Алена підскочила до Фратєва і кинулася на нього, намагаючись вирвати у нього з рук головний важіль керування.

Залишена напризволяще людина опустилась на землю. Повільно оглянулась.

Ящір усе ще не ворушився. Він тільки трохи підвів голову і провів очима вертоліт. Потім раптом повернувся, швидкими рухами поплив до куща сіро-блакитних водоростей, що поросли очеретом та хвощами, проглинув його. Сполохав кількох птахів з дуже великими дзьобами й перетинчастими крилами. Як стріли, шугнули вони в повітря і закружляли над його головою. Ящір не звертав на них уваги, чвалаючи далі до маленької ковбані, в якій росли такі самі сіро-блакитні водорості.

«Дивно… Вони мають такий самий колір, як і наші скафандри…» — чомусь промайнуло в думці Северсона. Він був такий зайнятий ящером, що аж здригнувся, коли над ним зашелестіли пропелери вертольота. Машина приземлилась. Одразу ж відчинились дверцята кабіни, і в них з’явився блідий як смерть Фратєв.

Пробачте, товаришу, що я вас так по-зрадницькому покинув. Я, нещасний, лишив вас на певну погибель… — говорив він у розпачі. — Не знаю, що зі мною трапилось… Раптом кров ударила в голову, я втратив розум…

Лайфе, іди швидше сюди! — вигукнула Алена з кабіни керування.

Як тільки Северсон зайшов, вона обняла друга. Тихо прошепотіла:

Любий, не гнівайся на нього…

У Фратєва на лобі напнулися багрові жили. Северсон нахилився до нього й лагідно поклав руки на плечі:

Це нічого… Нічого… Це може статися з кожним із нас…

***

Ящір весь час даленів і нарешті зовсім зник з поля зору в заростях дивних велетенських хвощів, які подекуди стирчали просто з води.

Поки ящір повернеться, я встигну дослідити озерце під водоспадом… — промовив Фратєв.

Очі в нього так гарячково палали, що Алена аж злякалась.

Не дозволю! — сказала вона рішуче.

Піду! — вигукнув Фратєв з упертістю. — Моє життя втратило вартість, я все одно негідник. А внизу мучаться троє чесних людей… Вони загинуть…

Запала напружена тиша. Тільки водоспад співав свою нескінченну пісню.

Занурюсь краще я! — сказав нарешті Северсон.

І я з тобою, — схопила його за руку Алена.

Ні, ні, цього я не допущу! — закричав Фратєв і сперся спиною об дверцята кабіни, щоб ніхто не зміг вийти. — Я повинен спокутувати свою провину.

Северсон з хвилину дивився на нього безпорадно, потім знизав плечима:

Гаразд. Але при щонайменшій небезпеці дайте знак — витягнемо.

Фратєв прикріпив до ноги скриньку з інструментами і не затримуючись скочив у воду. Трос, до якого він був прив’язаний, замалим не потягнув Алену й Северсона.

Мені здається, в нього гарячка… — глухо сказав Северсон. — Ти бачила його очі? Чи не збожеволів він часом?

Алена мовчки похнюпилась. По щоках у неї повільно збігали сльози.

Тільки б із ним нічого не трапилось… Ти почув дзвінок? — здригнулась вона.

Ні, то причулось. Заспокойся, люба!

А Фратєв тим часом майже досягнув дна. Вируюча вода крутила його так, що він не міг схопитись за скелю, яка перегороджувала потік. Ось він опинився так близько біля гострого кам’яного шпиля, що в безнадії заплющив очі і, тамуючи подих, чекав удару.

Нарешті вир шпурнув його до куща водоростей, де можна було затриматись. Він зліз по них до дна і ухопився ногами за великий камінь. Увімкнув прожектор на скафандрі, напружено вдивлявся у зеленкуватий півприсмерк вируючої води.

Ніде ані найменшого сліду літака. Природно було б визнати, що його припущення виявилось хибним, але Фратєв, сам не розуміючи навіщо, почав сигналити прожектором; безрезультатно повторивши світлові сигнали кілька разів, він заплакав:

Коли б були живі, то відповіли б. Літак розбився об дно, всі загинули…

І раптом Фратєв побачив чиїсь очі. Так, так, вирячені великі очі, які дивились на нього холодно й злісно. Він нахилив прожектор і закам’янів: поміж камінням причаївся велетенський краб із довгими зубчастими ногами й потворною головою. У Фратєва по спині пробіг мороз, на чолі виступив холодний піт; він уже схопився за кнопку дзвінка… але якась сила зненацька потягла його вгору. Не встиг він опам’ятатись, як опинився у вертольоті. Загув мотор. Машина піднялась у повітря.

Бачите? — кинув Северсон у бік віконця.

Поспіх був виправданий: до водоспаду швидко наближався ящір. Скидалось на те, що він чимось наляканий: потвора лізла, не вибираючи дороги, спотикалася об повалені стовбури хвощів, часом занурювалася в