Читати книгу - "Як не скарб, то пожежа"

не Сергій Бубка. Сумніваюся, що він ще здатен бігати стометрівки.

— Бубка до речі, стрибає, — насупився Миколка. — Тобто стрибав. Із жердиною, щоб ви знали.

— Тим більше. Гадаю, Халатурник уже не може ні того, ні іншого, — докинула Ді.

— Але план усе ще може спрацювати, — Миколка вже не просто засмутився — він почав злитися. Круглі щічки хлопчика налилися багрянцем, і він зітхнув, пихкаючи, наче паротяг. Іншим разом це могло б видатися кумедним, але зараз навіть Данилко погасив недоречну посмішку і, простягнувши руку, легенько потріпав друга по плечу. Той відскочив.

— Ще за вухом мене почухай… Я ж тобі не Кабачок. То що ви думаєте?

— Про твій план? — навіщось уточнив Семко.

— Ні, про прогноз погоди! А що ми обговорюємо?!

— Ну, якщо чесно, поклавши руку на серце, то скажи — як ми відчинимо дверцята, якщо ті перевізники заблокуються зсередини? — розважливо поцікавився Семко. Миколка похитав головою.

— Ви такі дивні, що я не знаю! Водій, побачивши дерево поперек дороги, неодмінно вийде з машини. А для цього йому доведеться зняти блок бодай зі свого боку. А далі — справа техніки. Вліземо до салону…

— І потрапимо прямісінько в обійми того сивого шахрая, — закінчила Діана.

— Навряд чи він буде з нами обніматися, — заперечив Миколка.

— І я ж про те кажу.

— Ні, — раптом спростував сам себе Маковій-молодший. — Ми не про те. Ми всі. Говоримо зараз про якісь деталі… А головне — це людина. Татко мене так вчив… Людина — це найголовніше. І ми повинні думати про те, що без вини обмовлений старий може або загинути від рук тих… бандитів! — після паузи підібрав рішуче визначення хлопчик, — або до самої смерті сидітиме в лікарні. Замість лісу — в клініці, ви тільки уявіть! Хоча для нього це, мабуть, гірше, ніж загибель…

Усі замовкли, обмірковуючи почуте. А Миколка продовжував:

— А ще тато розповідав, що бувають у житті такі ситуації, коли… Як же там… О! Коли твоє право щось робити стає вищим за закон. І, по-моєму, це один з таких випадків.

— Твоя правда, — кивнув Семко. — Хай там як, а ми мусимо спробувати. Сидіти, склавши руки — це наче самим Халатурника вбивати. Вийде чи ні, бозна, зате совість буде чистою…

— «Чи ні» — це погана установка. Є завдання, яке треба виконати, — суворо сказав Данилко. — І є команда, яка його отримала. Команда Мрії. А це звання… зобов’язує.

Миколка глянув на друга в цілковитому захваті.

— Слухай, а ти певен, що хочеш бути саме журналістом? Тобі б армією керувати…

— Я — пацифіст, — коротко відмовив Данилко, і тут-таки, щось пригадавши, посміхнувся. — Ну, майже…

Він хотів ще щось додати, та його мову обірвав дзвінок на урок.

На другій перерві, котра таки настала, незважаючи на те, яким довжелезним здавався урок географії, друзі узгоджували свої дії. Ухвалили, що Діана, озброєна мобільним телефоном, вартуватиме на Площі Клумби, чекаючи, коли з міста виїде сумнозвісний сріблястий «Мерседес». Він обов’язково їхатиме через площу, бо та дорога єдина веде до Миргорода.

— Щойно побачиш авто — телефонуй, — напучував Данилко. — Ми дерево спочатку підпиляємо, а потім, коли подзвониш, звалимо. Ефект несподіванки та вимушена затримка злодіям гарантовані.

— А ви встигнете? — хвилювалася Діана.

— Ясна річ, — упевнено відповідав Миколка, не так їй, як собі. — У нас і досвід є. Згадай, Ді, як ми зупиняли машину тих викрадачів пана Радича. Ех, славне минуле… — хлопчик зітхнув. — Тільки після того трапунку батько десь ховає від мене колючий дріт.

— А мій від мене — лопату, — поділився Семко. — Після пригоди зі скарбами. І взагалі, за всім інструментом тепер приглядає…

— Звідси питання: де взяти пилу? — підхопила дівчинка. — Купити ми не зможемо, немає грошей. Та й часу обмаль…

— Я принесу ножівку, — зголосився Данилко. — І сокиру теж. І диктофон, — несподівано навіть для себе вирішив він.

— Перший репортаж з гарячої точки? — зрозумів Семко. — Що ж… Хороший журналіст ні на мить не забуває про свою професію. Тільки, хлопці й дівчата, нам, як би це сказати, пора вже рушати. Доки інструмент принесемо, доки до місця дістанемося… Що називається, туди-сюди, і дня немає.

— А я думала, ми після третього уроку підемо, — мовила Діанка. — На великій перерві…

— Це запізно, — сказав Семко. — Треба йти зараз.

— Ну, треба, то треба, — згодився Миколка і раптом завмер на якусь мить. Друзі з подивом спостерігали за сонячною посмішкою, що заграла на вустах Маковія-молодшого. Ді не витримала першою.

— Що це тебе так потішило?

— А ви й не тямите?.. — Миколка хіхікнув. — Я нарешті школу прогуляю! Цілих три уроки!

— Чотири, — виправив Данилко. — У нас сьогодні ще й хімія.

— Чотири! — побожно повторив Миколка. — Це круто! Майже цілий навчальний день! Ви собі навіть