Читати книгу - "Фатальна помилка"

— Не думаю, що ми в такий от спосіб сторгуємося, — заперечно хитнув головою Грамотін, однак гість додав поспіхом:

— А от мені здається, що сторгуємося, причому легко.

— Ціна твоя недоречна, Борисе Олександровичу…

— Дуже навіть доречна! Сам лищень поміркуй: я тобі хлопця свого даю — ти мені також свого віддаєш. Все чесно, ніякого підступу.

— А хто ж у моєму приказі мені допомагатиме?! Хто, окрім Микити, такий огром справ потягне, що тут є?! — Дяк кивнув на купу дрібненько списаних аркушів.

— Нічого, Іване Тарасьєвичу, нічого: нового помічника знайдеш згодом. А от у мене в Розбійному приказі справ ще більше накопичилося, ніж у тебе. Мені Микитка твій зараз ой як згодиться!

— Краще вже тоді не віддавати тобі надійного помічника, а самому знайти, хто б із царевим дорученням впорався.

— Що ж, шукай, якщо хочеш! Тільки скажи от що: ти вже знайшов підходящого?

— Сам знаєш, що ця справа надто важка, — смутно зітхнув Грамотін.

— Знаю й розумію. Тому і пропоную тобі на допомогу помічника свого. Отож не дурій, Іване Тарасьєвичу, а скористайся допомогою, тобі запропонованою. В іншому разі сам поміркуй: не знайдеш потрібного — тоді государ тебе зі служби умить викине. Він вже грозився вчинити так, хіба ні?

— Грозився, — похмуро підтвердив Грамотін.

— Ну от, бачиш! А якщо викинуть тебе із цього двору, тоді тобі ніякий Микита тим паче не знадобиться. Що на це скажеш?

Дяк довго обмірковував усе почуте, перш ніж відповісти:

— Ти по-своєму маєш рацію, Борисе Олександровичу, доводиться це визнати. Але річ не в тім, що Микиту ми обидва знаємо, а я твого хлопця навіть в очі не бачив! Тим часом, ти розумієш, яку складну справу доручив мені государ. Тут перший-ліпший не годиться, тут треба би…

– Іване Тарасьєвичу, так я ж тобі першого-ліпшого і не пропоную!

— Тоді хто ж він?

Рєпнін-Оболенський хотів уже щось відповісти, але завмерши з напіврозкритим ротом, посидів якийсь час мовчки, а потім із загадковим виглядом мовив:

— Злодюжка — от хто.

— Злодій?! — зойкнув уражений до глибини душі Грамотін.

— Ну так, Іване Тарасьєвичу! Але до чого ж великий спритник, якби ти тільки знав!..

– І ти мені таке пропонуєш?! Хочеш, щоб особливе доручення самого государя якийсь пройдисвіт виконував?! Так, чи що?..

— А ти не волай, Іване Тарасьєвичу, а краще мене вислухай.

— Та що там!..

— А оте, що спритник цей крав не із власної примхи, а заради прийомної матері своєї — удової купчихи Василіси Дєділової. Любить він свою прийомну матір навіть більше, ніж любив би матінку рідну. І сестру свою зведену любить більше, ніж власне життя.

— Он як?! А що ж там зі справжніми його родичами?..

— Стривай, Іване Тарасьєвичу, не квапся, зараз і до справжньої рідні дійдемо. Поки ж запам’ятай: крав він не із власної примхи, а заради збереження честі купецької сімейки, що дала йому притулок. А от пограбував він не кого-небудь, а самого Дементія Миновича Башмакова…

— Башмакова?! Якого ж це Башмакова — невже того самого?..

При згадці самого лише імені царевого улюбленця у Грамотіна ледь щелепа не відвалилася від здивування. Це настільки контрастувало з могутнім чолом і округлим тім’ям дяка Посольського приказу, що могло б видатися смішним… От тільки серйозність ситуації не дозволяла навіть натяку на веселощі.

— Ну так, пограбував саме його… До речі, я казав тобі, як його звуть?

— Ні.

— Ну, тоді скажу: Тимофій Дєділов, прийомний син купчихи, яка свого часу розорилася — Василіси Дєділової.

— А-а-а… мені що із цього пройдисвіта, та ще й приблудного?

– Іване Тарасьєвичу, кажу тобі: не квапся! Зараз і до справжньої рідні цього крадія дійдемо, май терпіння… Ну, отже, Тимофієві у Дементія Миновича срібні свічники сподобалися. Хотів він їх продати, щоб родину виручити, та не судилося, мабуть що… Ми його саме під час крадіжки і схопили. Але схопили випадково, отак вже нам пофортунило… Опинилися в потрібному місці. А до цього… Іване Тарасьєвичу, якби ти тільки знав, як довго ми розшукували цього самого Тимофія!..

Рєпнін-Оболенський замовк, тоді Грамотін зміг нарешті вставити перше запитання, що вертілося на язиці:

— Ну, добре, упіймали твої людиська крадія, то яка ж із нього користь?! Якщо вже сам попався, то належить вчинити з ним, як закон наказує вчиняти у подібних випадках. Чому ж…

— А тому, що сам Дементій Минович Башмаков напоумив нас на хитрість: не вчиняти з крадієм Тимофієм Дєділовим за законом, а на гачок посадити.

— На який ще гачок?

— Прийомна мати його, оця Василіса Дєділова злодюжці нашому прихисток надавала? Надавала. А викрадені ним речі приймала? Приймала… От на цій