Читати книгу - "Предок"

не бачив, а тільки відчув настоятелів погляд, встав тихо, пройшов рефектарем і зник за дверима.

Як добре вже знав, Карльос цей погляд і ті рухи! І як незмінно зворушували вони його… А брат кухар уже ставив перед немічним гостем «пітанцію», додаток до звичайного чернечого столу, поліпшення. Часом це були свіжі, в меду зварені овочі. Іноді — кухлик козячого молока, варені голуб’ячі яйця, м’який, свіжий, овечий сир…

Брат Кандид читав.

Ухо вловило слова лектури й уява побігла барвистою стежкою минувшини, прозорої, мов кольоровий вітраж, запашної, як квіти з «дитячого Раю». Було це описане Іваном Дамаскином життя святого Йосафата — князенка індійського, магараджі, пильного учня брамінів.

Довго не турбувався ні бідою, ні смертю, щасливий, юний магараджа Йосафат, оточений розкошами й успіхами долі. Та якось углядів на вулиці прокажену людину.

І зник із душі спокій у Йосафата… Не міг знайти відповіді на тяжкі питання, що заполонили його розум. Аж поки не прийшов із далекої, нубійської землі мудрець Варлаам. — Приношу тобі, князю, — сказав він, — зацний самоцвіт. Він привертає зір духово сліпим. Лікує душевні немочі, відганяє лихих духів. Але побачити цей самоцвіт може тільки і єдино той, хто має сам чисту душу а серце праведне й добре. Кожний бо інший, як гляне на цей самоцвіт — неминуче осліпне!..

У Карльосовій думці барвними хмарками линуть образи тих, що прагнули скарбу того…

Чи ж не є це вічно-притягальний, таємницею сповитий, вічно-незнаний і вічно для людства бажаний самоцвіт святого Ґраля?

— У серці нашому мусить він бути! — говорив патер Інніґо. — «…і вирікшись трону свого та володарства земного, таємно відійшов із мудрцем Варлаамом Йосафат-магараджа й остав при старому вчителеві своєму, навчаючись мудрости й служачи Богові…»

Карльосів погляд з безмежною ніжністю обіймає фіялкові далі — там! — за вікном… і голі стіни простого рефектара, і злотисті, малі хлібці на виплетених із польових волокон кошичках… і постаті милих йому братів, і отця ігумена Ліберата…

— Лишитись тут!.. На завжди?.. Чи ж не кличе мене голос Божий словами проказаними до учнів Емауських: «Mane nobiscum, quoniam adves-perascit…»[114]. Може ще далеко до «вечора»… але ж ясний «день» мій пригас уже, враз по світанку… От, так спустити на очі, — і на душу! на серце! — каптур мовчання й забуття, як ті ченці, що ось устають з-за стола?..

* * *

— Сьогодня зайшов я далеко, за стежку караван… Аж до горбка, де лежать руїни маленької фортеці з розколеними білими стінами… — оповідав, по вечері, на рекреації Карльос.

Півколом-вінком посідали ченці у дворі, на землі. Мимохіть перейняли вже дещо зі східніх звичаїв…

Ледве тріпоче срібними листочками оливка над колесом святої Катерини. Коло вежі-каплиці з перервами обзивається червоний вогник лямпади: «Серце моє світ возлюбило, і ось Я з вами до кінця світу!»

— А! Це ж — «Мертва Оаза»! — відзивається брат Дженаро. — Зблизька то тільки купа каміння. Але в скелі — висічені келії…

— Так! Ще тримаються рештки дверей, з вирізаними хрестами замість віконець…

— Так давно це було, що вже ніхто живий і не пам’ятає, — забирає голос ігумен. — Жив там пустельник… Зберегла про нього пам’ять людська тільки те, що міг одним рухом утихомирити кожного хижого звіра.

— Кажуть люди: досить було, щоб учинив знак хреста, а лев ставав спокійний і тихий, як овечка.

— Як підеш, гостю наш, у дальшу мандрівку, — радить брат Евзебій, — візьми з собою каміньчик звідтіля. Побачиш: звір не підступить до тебе!

— Не чув я там жадного слова, — задумливо продовжував Карльос, — але ж якось так дивно було! Ніби ясно в душі відзивалось кілька разів усе одно й те саме слово: «Почекай!..» кілька разів усе одно й те саме слово: «Почекай!..» І таким спокоєм повіяло на мене від тієї купи каміння…

— То ж піди туди ще, сину, — поважно порадив отець Ліберат. — Піди! Візьми з собою їсти, пити. Пробудь там трохи. Місця, де довго молились праведні люди, овіяні їхнім духом… Побачиш, що й на тебе пішле ласку свою незнаний людям Божий Святий.

Карльос послухав ігуменової ради. По кілька день проводив самітно в «Мертвій Оазі.» І справді: ніколи не заблукав туди жадний звір, не заповзли отруйні гади. І каравани обминали це місце. Кочовники боялись його, гадаючи, що «живе там дух пустельника!..»

Вірили, що саме тому й висушив він джерело, щоб живі не турбували марнотою своєю вічного спокою, що здобув його він там своєю святістю…

Пошана номадів до «дервішів води» виросла мало не в авреолі для Карльоса. Живим бо лишився він після рани «самого» Абу Джема, що прозивали його «Стрілою Азраїловою».

Відомо було й те, що славний і гордий Абу Джем, який — відколи рука його почала тримати зброю, — ніколи не зганьбив себе невлучним ударом, — перепросив «босого дервіша» і то — навколішках! Перед усіма! Широко-далеко бігла слава і про те, що Карльос — «зранений у серце рукою Абу Джема» ожив. І йому «мертвому» не зашкодили шакали.

— Босий ходить пекучими пісками, чого ніколи не роблять і «дервіші криниці»!

— Від ран, повніських хробаків, вилікував ель-Кебірового верблюда!

І легенди росли, розрослись довкола висохлої від немочі постаті дон Карльоса.

— Людська уява, як і пустиня повна марева! — ласкаво всміхався патер Ліберат.

І Карльос жив серед тих міражів-марев…

— «Чекай!» — звучало в ухах «попередження», Мертвої Оази.

— Чекай! — умовляли ігумен і ченці.

Але ніхто не міг би сказати, чого саме мав чекати Карльос.

Коли ж уже настільки набрався нових сил, що міг би продовжувати мандрівку до головної своєї мети, все ще не відходив Карльос із загубленого в пустині, малого, напів зруйнованого манастиря. Була певна віра в усіх, що «голос Святого» не дурно озвався.

А патер Ліберат плекав у серці думку: