Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

відповідь намалює Лопеса. І нічого — артритні пальці, сліпе око. Навіть пензлі й палітру я мусив йому знайти. А як дійшло до діла, то Маріаніто він намалював за одним присідом, старий лис.
розповідає Маріано

Про найважливіші речі з дідусем розмовляти було важко — не тому, що він не мав про них нічого сказати, навпаки, тому що найважливіші речі вимагають багатьох слів.

Батько ніколи не розумів нічого піднесеного; дідусь сказав мені — запитавши спочатку, чи вмію я берегти таємниці, — що для цього є наукове пояснення, яке він почув від якогось чоловіка, спеціаліста з хімії: це олив’яні білила, той дрібний пил зі шліфованих полотен, який завжди все покривав у майстерні. Він отруює тіло, повільно, але ефективно. Але, на його думку, фарби тут ні до чого, це марення лікарів, а від лікарів не можна очікувати нічого доброго. «Такий він уже є, — сказав він. — Безвольний, наче манекен, який підкидає на пледі зграя жінок. Немовби йому відрізали все, що вище, вгорі. Він їсть, сере, навіть тебе зробив, хоча, мабуть, без особливої охоти, тільки для годиться, але коли він мусить сягнути по щось піднесене, невловне, то в його руці не залишається нічого. Такий уже він народився».

розповідає Франсиско

У Бордо я бачив божевільню, рисував там, поки не стемніло: божевільних, що ридають на колінах, ревуть і сновигають у шалі по камері, вистромлюють голови крізь ґрати. У своїй нескінченній невинності вони нагадали мені двох інших божевільних минулого — але про це тихо. Якби хтось мене запитав, то я волів би сидіти там із ними і вслуховуватись у їхні крики, ніж балакати ні про що у вітальні Хав’єра; я не можу витримати розмов із цією порожньою шкаралупою, в якій не залишилося нічого живого.

Але коли я тільки повернувся до Франції, то засумував за ними всіма; коли западав у сон — це трапляється зі мною все частіше — я бачив їх так чітко, немовби вони сиділи навпроти мене. Шлю чергові листи — і щоразу якісь відмовки. Хоч я чітко пишу, що всі кошти проїзду покрию, вони не витратять на це жодного реала.

А іншим разом отак думаю собі: нетерплячий старий дідоро, куди поспішати, до Тиціана тобі ще залишилося так багато років!

розповідає Хав’єр

Усе життя я багато читав, можливо, тільки це я по-справжньому добре вмів, і вмію читати між словами незгірш, ніж самі слова. Я знав, що наближається кінець, який доктор Арріета обіцяв багато років тому, — ось і настав кінець старому цапові.

А ось чергове капричо: на ліжку профіль дідугана в нічному ковпаку на порозі смерті — чорна фігура на тлі білих простирадел — молода коханка порпається у скринях. Він міг дозволити себе обманути, я — ні. Франція прислала нам для порятунку Сто Тисяч Синів Людовіка Святого, я послав до Франції Ґумерсінду для порятунку майна. Ми квити.

Ніщо. Час покаже. (Nada. Ello dirá). Серія «Жахи війни».

XXI
розповідає Маріано

Мати впівголоса нарікала всю дорогу. На пасажирів, на візника, на вибоїни. Впівголоса, пошепки, шу-шу-шу. І так день у день. Вона переставала лише тоді, коли лягала в ліжко, але я й так чув з-за перегородки, як вона мугикала крізь сон. Шу-шу-шу. Ми приїхали пізнього пополудня двадцять восьмого, щоб устигнути на день народження. Вісімдесят другий. Відомо, як буває з дідусем: він більше зрадів з нашого приїзду, ніж із самих подарунків. І більше з того, що він зібрав для нас, ніж із того, що отримав від нас. Що мав отримати, бо не встиг. Першого дня ми застали Бруґаду й Моліну, якого дідусь останнім часом малював; зрештою, незакінчена картина ще стоїть на мольберті, прикрита тонким полотном. Ми слухали, як Розаріо грає на фортепіано якісь веселі п’єски, які вона щойно вивчила — і так було приємно, що дідусь, який раніше хотів затягти Моліну до майстерні «бодай на десять хвилинок», щоб завершити портрет, принаймні накласти новий шар тіні та попрацювати трохи над сурдутом, вирішив усе-таки зостатись і «послухати Розаріо», хоча не чув жодної ноти; йому вистачало бачити, як вона перебирає пальцями по клавіатурі, як вистромлює язика під час складніших пасажів; він розважався при цьому краще, ніж якби дивився на найзнаменитіших тореро своєї молодості.

Двадцять дев’ятого ми ще разом спожили ранній обід, з доньєю Леокадією та малою Розаріо, одягненою у святкову сукню, за одним столом, що в мами забрало трохи нервів; бракувало лише Ґільєрме, який виїхав на два дні з міста. По обіді я допоміг дідусеві перейти до вітальні, але він сказав, що з причини нашого приїзду до нього повернувся такий звірячий апетит, що він наївся знову, а точніше, «напакував собі кишки», і мусив прилягти.

Наступного дня, на день народження дідуся, мене розбудили крики — це донья Леокадія забігла до кімнати, уся розхристана, з почервонілим від плачу та нервів обличчям, і заходилася безладно пояснювати, що він прокинувся о шостій ранку і не міг вимовити ані слова; встав із постелі, після чого впав, наче вражений громом, і половина тіла геть паралізована; вона покликала служницю, з її допомогою затягнула його назад до ліжка і послала по лікаря.

Звісно, ніякого тепер дня народження — кухарці наказали зробити щось із їжею, щоб усе приготовлене на святковий обід не зіпсулося, тож коли всі то поринали в задуму, то знову починали між собою нервово розмовляти швидкими, уривчастими фразами, з кухні долинали то запахи маринадів і рівномірні удари тесака об дошку, то покрикування «Лий давай, ну, лий!», від чого мати тільки закочувала очі й шипіла: «Будь милосердний, Господи!». Я зачинився в