Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

Никодимові спало на думку, що ось тепер випадає дуже слушна нагода спробувати задовольнити прохання Куницького, — ачей, пощастить.

— Пане міністре, — почав він, — у мене теж є до вас справа.

— Будь ласка. Я до ваших послуг, — зацікавлено зиркнув на нього Яшунський.

— Річ у тім, що гродненським управлінням державних лісів керує директор Ольшевський. І ось цей Ольшевський заповзявся шкодити коборовським тартакам… Він ненавидить Куницького і через те дедалі зменшує той… ну, отой контингент дерева з державних лісів…

— Ах, справді, — перебив міністр, — щось таке пригадую. Були навіть якісь скарги. Але цей Куницький нібито дуже цікава особа. Вас що-небудь зв’язує з ним?

— Боронь боже. Тільки справи…

— Никодим, — пояснив Уляницький, — його сусід і уповноважений його дружини, з якою, розумієш, Куницький не в злагоді.

— Пане Никодиме, — мовив міністр, — буду відвертий: мені не хотілося б відміняти постанови Ольшевського. Куницького вважають за каналію і шахрая. Але вам я вірю без будь-яких застережень. Скажіть, збільшення контингенту дерева справді було б на користь державі? Так чи ні?

— Так, — кивнув головою Дизма.

— А директор Ольшевський справді без підстав присікується до тартаків пані Куницької?

— Без підстав.

— Тоді все буде зроблено. Я вважаю, що вміння керувати — це вміння діяти швидко і рішуче.

Він дістав візитну картку, написав кілька рядків і, вручаючи її Дизмі, всміхнувся:

— Прошу. Це записка Ольшевському. Незалежно від того, завтра вранці я велю надіслати йому відповідну телефонограму. Коли ви повертаєтесь у село?

— Позавтрому.

— Шкода. Але не можу затримувати вас. Чекайте ж на звістку від мене. Стривайте, а в тебе, Ясю, є адреса пана Дизми?

— Є. Зрештою, завтра ми зустрінемося на бриджі у пані Пшеленської. Никодим теж буває у неї.

— Чудово. Ну, ще раз дякую вам і бажаю щасливої дороги. — І міністр обіруч потис руку Никодимові.

Надівши пальта, обидва вийшли разом із Дизмою. Уляницький хотів, було, домовитися повечеряти з ним, але міністр рішуче наклав вето:

— Знову нап'єшся, а тепер час гарячий, не можна заливати собі мозку.

Вони розпрощалися на розі Краковської, і Никодим рушив до готелю.

По дорозі зупинився біля яскраво освітленої вітрини, дістав з кишені записку міністра і прочитав:

«Вельмишановному панові дир. Ольшевському. Гродно. Прошу негайно і прихильно розглянути претензію ясновельможного пана Никодима Дизми у справі коборовських тартаків.

Яшунський».

Старанно заховав картку в гаман.

— Он як, чорти його батькові! — промовив голосно. І в цих словах чулося задоволення, радість, подив і найбільше — захоплення самим собою.

Никодим відчував, що грунт у нього під ногами стає твердішим, що ці люди з того чужого, здавалося б, недосяжного середовища, які — чорт їх знає чому, — щось у ньому, Дизмі, побачили, надісь, мають трохи рації…

Він був дуже вдоволений з себе.

В готелі Дизму чекала несподіванка: вузький сірий конверт, адресований йому. Никодим розірвав його і відчув пахощі знайомих парфумів. Аркушик паперу був густо списаний красивим округленим почерком; унизу виднів підпис: Ніна Куницька.

Дизма всміхнувся.

«Ти диви! Що ж вона пише?»

Він засвітив лампочку біля ліжка, скинув черевики І, зручно улігшись, почав читати:

«Шановний пане Никодиме!

Вас, певно, здивує мій лист, а ще більше — прохання, з яким я звертаюся. Але якщо я осмілююсь обтяжувати вас цим проханням, то тільки тому, що ваше прихильне ставлення до мене дає мені підстави сподіватися, що ви не розгніваєтесь.

Йдеться про невеличку покупку. А саме: в Гродно ніяк не можна дістати гарних тенісних м’ячів. Я була б вам дуже вдячна, якби ви купили дюжину їх у Варшаві…

Правда, можна було б написати до магазину, але мені хотілося б, щоб ви самі вибрали. Може, це й не гарно, що я відбираю у вас час, такий цінний у Варшаві, де у вас так багато всіляких справ і розваг, — театри, прийоми, ну і… вродливі жінки, які, — сказала мені Кася (вона не вміє берегти таємниць) — дуже люблять посилати чоловікам квіти. В Коборові немає красивих жінок, але квіти тут красивіші, ніж у Варшаві…

Коли ви повертаєтесь?

Власне кажучи, я неправильно висловилась — «повертаєтесь». Адже повертатися можна тільки до чогось чи до когось свого, близького, до того, з чим нас зв’язує життя або з’єднує почуття…

Коборів тепер смутний і сірий. Він уже кілька днів такий. Ах, ви ж знаєте, як я люблю його і як мушу ненавидіти.

Не гнівайтесь на мене за цей мінорний дисонанс, який я вношу в гамірну і веселу (напевне) гармонію вашого настрою. Що ж, признаюсь — мені бракує розмов з вами, і я така самотня.

Коборів чекає вашого повернення, пане Никодиме, — я знову вжила це слово, — чекає вашого приїзду.

Ніна Куницька».

Дизма двічі перечитав листа, понюхав конверт і подумав:

«Я таки впав їй в око… Що ж, молода ще, а чоловік старий. А що як скористатися?»

Знову огорнули сумніви: чи не витурить його Куницький, як тільки щось запідозрить? Але тої ж миті він зміркував, що тепер становище зовсім змінилося.

«Тільки-но спробуй, старий мерзотнику! Тепер ти в мене в руках. Ти що ж собі мислиш, з ким маєш справу? З приятелем державних сановників! Розумієш?!»