Читати книгу - "Книга забуття"

відстояти хлопчикове життя, однак воно втратить будь-який сенс, якщо не буде доброчесним. Адже відомо, що краще позбутися життя, ніж загубити душу. Він не для того рятував підопічного, аби той занапастив себе. Відтак пильнував кожен хлопчиків рух, відстежував кожну його думку, а щоб не покладатися лише на дитячий несформований розум та щасливий випадок, давав малому всілякі підказки.

Звичайно, Цезаря такий хід подій аж ніяк не влаштовував.

— Ти, Янеку, думаєш, що якщо будеш нашіптувати йому «правильні рішення», то він виросте Сократом?

— Сократ був язичником. Йому нашіптував такий демон, як ти.

Цезар ніби й не чув.

— Ти перетвориш його на шматяну безвольну ляльку.

― Це не твій клопіт.

Цезар розсміявся.

— Ти сердишся, Янеку, а, отже, ти неправий.

Ангел-охоронець хоча й не виявляв надмірної емоційності, проте визнавав її наявність. А Цезар продовжував його розхитувати.

— Хоч би що ти казав, а факти свідчать, що свою репутацію охоронця ти ставиш вище від людського життя.

— Я роблю тільки те, до чого мене спонукає обов’язок сухо відповів ангел.

— Ти, Янеку, мочиш людей, а це не входить в обов’язки ангела-охоронця. Ти злив старого й навіть оком не кліпнув.

Цезар грався брелоком у вигляді людського черепа, крутив його то на одному, то на іншому пальці, виписуючи в повітрі різні фігури. Це миготіння відволікало увагу ангела-охоронця, заважало йому сконцентруватися. Кортіло вихопити цяцьку й жбурнути геть.

— В усіх своїх діях я дотримуюся закону.

Скривлені в посмішці вуста Цезаря з’їхали набік.

— Скількох людей ти готовий завалити, аби продемонструвати свій клас охоронця? Хіба не це для тебе головне?

— Для мене головне вберегти підопічного…

— Якби ти думав про підопічного, а не про себе, він би вже був у раю. Ти це знаєш. Але ж ні, ти волочиш його до пекла… Ти однаково програєш. Ти вже програв. Ти виторгував саме стільки часу, скільки потрібно, щоб невинна дитина перетворилася на запеклого грішника…

Ангел-охоронець подивився Цезареві прямісінько в зіниці.

— Ти можеш говорити, що завгодно, ти можеш навіть пенькнути, але тобі не вдасться вплинути на мене… Хлопчик доживе до старості. І помре із чистою совістю.

На це Цезар розреготався йому в лице.

— Та твій клієнт навіть до двадцяти не дотягне, навіть якби ти, Янеку, пенькнув.

— Це ми ще побачимо.

— Звичайно, побачите. — Цезар різким рухом упіймав брелок і затис у кулаку. — І він побачить, і ти побачиш. А я вже бачу, що ти зберіг його не для миру, а для війни.

Цієї миті ангелові-охоронцеві відкрилося те, про що вже відав Цезар.

«Чому він завжди знає більше, ніж я?»

Стьопик із-за рогу хліва прицілився в Миколку з палиці й вистрілив:

— Пах! Пах! Падай, ти забитий.

— А от і не забитий, тільки поранений, — не погодився Миколка і дав чергу у відповідь: — Тр-р-р-р!

Із подвір’я долинув мамин голос:

— Микольцю, ходи обідати.

— Уже йду, — відгукнувся хлопчик.

Він мерщій побіг до хати, зоставивши Стьопика помирати в лопухах.

Дзен солдата-піхотинця

Перемога і поразка — це питання

тимчасових обставин.

Хагакуре (приховане в листі)

― Ти вже придумав назву для роману?

Так, назва — це півсправи. Роман без назви — те саме, що гадюка без хвоста. Спробуйте собі уявити безхвосту гадюку, якщо гадюка — це суцільний хвіст. Про кожен роман теж можна сказати, що це безкінечно довга назва всього того, що залишилося поза текстом.

— Робоча назва роману — «Поразка».

— Якось не дуже оптимістично звучить, — делікатно зауважує Дайта.

Саме з цих міркувань я сказав, що це робоча назва. Були в мене декотрі сумніви… Назва нав’язалася в процесі замислу, а оскільки він, хоча й не зазнавав особливих метаморфоз, проте визрівав досить довго й, у зародку будучи окреслений лише пунктирною фабулою на рівні загальної ідеї, тривалий час існував у доволі невиразному вигляді; поволі увиразнювалася магістральна лінія, обростала деталями, розставлялися основні наголоси — визрівала концепція, але народилася вона сконцентрованою у вигляді немилозвучної назви. Концепція мене влаштовувала (вимальовувалася певна ієрархія поразок: поразка у війні, поразка ангела й особиста поразка головного героя), а назва хоча й випливала з логіки твору, мені не подобалася: я прихильник містких, метафоричних назв, а ця видавалася мені надто спрощеною, одновимірною, такою, що не відповідає ідеї вітаїзму, що, власне, й спонукала мене до написання цього твору. Навіть більше: назва звучала як вирок, а мені навіть у ролі письменника-деміурга не хотілося брати на себе право виголошення остаточних вердиктів.

Проте що довше я крутив-вертів цю занепадницьку назву, розглядаючи її під різними кутами, то очевидніше виявлялася неоднозначність можливого сприйняття, розуміння, тлумачення й переживання такого, здавалося б, однополюсного й прямолінійного явища, як поразка (яку неможливо розглядати без зв’язку з її антонімом — перемогою). Що більше я над цим розмірковував, радячись із різними випадковими (що саме до рук текло) літературними джерелами, то відчутніше увиразнювалися глибинні смисли цього слова і, вивільняючись, набували якогось воістину метафізичного змісту.

Першу підтримку я знайшов на Сході. Завжди, коли потрібно прозирнути бездонність речей, промацати тонші їхні взаємозв’язки, ми озираємося на Схід.

Лаоцзи в трактаті «Дао-Де цзин» писав: «Той полководець заслужив на повагу, який дорожив життям усіх учасників на полі бою». Але в лаоському святилищі для таких немає місця, там ліворуч — вівтарі для статуй мудреців, а праворуч — переможці кривавих сутичок. До них воїна великодушного не віднесеш, але і мудрецем його тим паче не назвеш: нерідко він виймав свій меч із піхов… Зате він уникав намарних жертв, усвідомлюючи страшну ціну