Читати книгу - "Свідків злочину не було"

і тоді мені буде легше довідатись про те, що мене цікавить. Вона з'явилася сяюча, з мискою полуниць.

— Від цього ви не відмовитесь, — переможно сказала й поставила миску на стіл.

— Ягоди добірні, свіжі — тільки з грядки.

— Справді не відмовлюсь, — поклав одну в рот.

— Власні, півгодини як з дачі, — похвалилася господарка.

Я ледве не вдавився. Дача! У неї дача!

— З якої дачі?

Шулешко розгубилася лише на мить, і я те помітив.

— Моєї подруги. Оце зранку поїхали з нею, вибрали огірків, нарвали черешень, — весело відказала.

Я сидів ніби на голках. Ненароком прохопилася Шулешко і тепер кусала собі лікті. Якщо її брат Василь Кисюра — Хрипливий, то ясно як день: він ховався на дачі. Знайти її не проблема. Мені кортіло швидше піти звідси, але щоб не викликати підозри своїм поспіхом, я залишився. Вдав, ніби повірив їй, і більше не цікавився дачею.

— Раїсо Гаврилівно, мені відомо, що до вас сьомого заходив Руслан, — байдуже сказав.

— Це той хлопчина? — скинула на мене голубі очі. — Не заходив. І чого мав заходити? Якщо вам сусіди… Заздрять вони мені, плітки пускають. На вдову всього можна наговорити, — ображено мовила.

— І взагалі в той день нікого не було у вас?

— Подруга з чоловіком, проїздом у Крим.

— О котрій годині?

— Ввечері. Посиділи, послухали музику, — відповіла, і я відчув її внутрішню напруженість. — А вранці провела на поїзд. Тепер знову самотня.

Добре викручувалася Шулешко. Відрубала мої наступні запитання: мовляв, приїхали й поїхали, шукай вітра в полі. І не місцеві вони.

— У вас сестра чи брат є?

— Рідні далеко, — невизначено сказала. — А ви й досі не знайшли того хлопчика?

— Шукаємо. А коли вам завтра на роботу?

— На дві години дня.

Вона поводилася так, наче ми з нею давні знайомі. Врівноважена, невимушена бесіда. Міцні нерви у неї і вміє тримати себе в руках. Проте вона чогось боялася, бо не відмовилася б од власної дачі. А чому не признається, що у неї був Руслан?

Вже у під'їзді зрозумів, чому не побачив Хрипливого на пляжі: приїхала сестра, і він був з нею. Може, навіть допомагав їй збирати полуниці. Ну й ситуація! Чому ж Шулешко «відмовилась» від дачі? Невже знала, чим займався брат, і не хотіла, щоб міліція натрапила на його слід?

Ішов до зупинки тролейбуса, щоб потім пересісти на автобус четвертого маршруту. На тому боці вулиці стояла базарувальниця, та вона вже не цікавила мене.

— Товаришу!.. — гукнув хтось. — З міліції!

Мене. Оглянувся — базарувальниця, захекана, розпатлана. Спинився. Що їй треба? Відзначив, що знала, хто я і звідки. Це Віталик розповів їй.

— Насилу… наздогнала… — віддихувалась. — Летите… мов на пожежу. Я хочу з вами побалакати, — засапано говорила. — Он лавка… ноги трусяться…

У мене часу обмаль, а вона із своїми розмовами. Сіли на лавку під парканом. Добре, що видно будинок, де жила Шулешко. Якщо буде виходити — бачитиму її. Жінка дивилася на мене з біллю й відчаєм. Її пошерхлі губи посіпувались, і вона прикрила їх брудною долонею.

— Ви не знаєте, хто я… — чи запитала, чи сумно ствердила базарувальниця.

— Слухаю вас, — мені хотілося швидше здихатися її. — Слухаю уважно.

— Я… я мати Вадима, — прошепотіла.

— Якого Вадима? — не второпав спочатку, і нараз дійшло, наче вдарило електрострумом. — Табурчака? Ви?!

Я вражено дивився на жінку, не приховуючи здивування. Мати Табурчака! Бабуся Руслана! Ну й ну! А Вадим Іванович і його дружина мовчали. Чому? Навіть не звернули на неї уваги, коли приїхали з опізнання. Дивно. Чи не в неї ховався Руслан? Оце поталанило: в один день закінчу обидві справи!

— Мій син мене не впізнає, — жінка прийняла долоню від губів і зчепила пальці у пелені, ніби їх зсудомило. — Я давно вже знайшла його. Я теж Табурчак, Ярина Григорівна. І продавала насіння ще на Водопої — вони наймали там квартиру. Це щоб онука бачити. Він ріс у мене на очах. Я крадькома проводжала його в садок, тепер до школи і на тренування…

— Зачекайте, зачекайте, Ярино Григорівно! — Я ще не оговтався від здивування. — То ви не признаєтесь до сина?

— Він відмовився од мене в дитинстві, — приречено сказала і раптом гаряче заперечила: — Ні, я сама винна! Сама! Чого гріха таїти? Залишила його, щоб самій легше жилося. Працювала в ресторані офіціанткою, щодня музика, веселощі, чоловіки… От і здуріла. А коли спохопилася, було вже пізно. Він і війну без мене… Тепер я зовсім самотня, на пенсії, купила кімнатку і вікую… Одна розрада, що бачила Руслана, а зараз…

Я сидів приголомшений її відвертістю. Відчував, що не суддя їй і не порадник. Не хотілося співчувати, але й докоряти не мав морального права. Ця жінка сама себе покарала, і мій осуд у порівнянні з її стражданням нічого не вартий.

— І після того ви не пробували заговорити до сина?

— Боюся, щоб не виїхав з міста. Тоді не встигну їх знайти. А мені нічого не треба, тільки бачити Руслана, хоч здаля… — із схлипуванням сказала. — Де він? Де?

— Поки що не знаємо. Може, ви нам допоможете?

— Чим? Стара вже я, немічна… Ось сьомого пішла за ним і Віталиком, проводжала його на ті човни і зненацька угледіла на балконі Вадима. Курив… Я аж остовпіла. Чого це він там, подумала? Бо ж чула, казав Руслан, що батько у відрядженні. А він — у місті, на чужому балконі… Руслан теж його помітив і… вкляк. Вадим їх побачив — присів і шмигнув до кімнати. — Базарувальниця замовкла, потерла долонею під серцем.

— А далі, далі, Ярино Григорівно!

— Що далі? — похитала головою. — Руслан забіг у той будинок. Я прихилилася до акації ні жива ні мертва…