Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

бути в цьому на сто відсотків упевненим він не міг, навіть якщо цей світ 1986 року не був версією того 1977-го, звідки був родом Джейк. Бо навіть якщо в цьому страхітливому світі були автомобілі, що називалися «такуро спірит», а Джордж Брет тут грав за «Монархів Канзас-Сіті», Роланд казав, що халепи поширюються… що такі речі, як супергрип, роз’їдають тканину буття, як кислота з акумуляторів – ганчірку.

Стрілець згадував про водойму часу. Спершу ця назва вразила Джейка своєю поетичністю, своєю чарівністю. Та що як водойма заросте намулом і перетвориться на болото? А раптом ці бермудські трикутники, що їх Роланд називав тонкоходами, які колись були великою рідкістю, тепер є радше правилом, ніж винятком? А раптом… о, думка була страхітлива, від таких думок гарантовано безсоння до півночі… раптом структура Вежі ослаблюється, а разом з нею провисає реальність? А що як каркас не витримає, і один рівень впаде на інший… а той на третій… і далі… аж поки…

Джейк прикусив губу й мало не закричав, коли Едді взяв його за плече.

– Джейку, не варто доводити себе до істерики.

– Та що ти про це знаєш? – грубо відповів йому Джейк. Він дуже розізлився, але чому? Від страху чи від того, що йому зазирнули в душу? Він не знав. Та, зрештою, йому було байдуже.

– Коли йдеться про істерики, я спец. Не знаю точно, що в тебе на думці, але в будь-якому разі зараз саме чудова нагода перестати про це думати.

Мабуть, це гарна порада, вирішив Джейк. Разом вони перейшли вулицю й рушили в бік Ґейдж-парку, не знаючи, що наближаються до одного з найбільших потрясінь у Джейковому житті.

2

Пройшовши попід кованою аркою (напис старовинними вибагливими літерами повідомляв, що це «Ґейдж-парк»), вони опинилися на брукованій цеглою стежці, що вела вглиб саду, який наполовину скидався на охайний англійський, а другою половиною був подібний до еквадорських джунглів. Занедбаний у спекотне середньозахідне літо, він заріс бур’янами, а восени засіявся насінням. Табличка в арці повідомляла, що це Сад рейнських троянд, і там справді росли троянди, троянди були скрізь. Більша їх частина вже відцвіла, але дикі ще буяли, нагадуючи Джейкові про троянду на пустирі між Сорок шостою і Другою. А спогад приніс із собою різкий біль – від бажання побачити її ще раз.

Збоку від входу стояла прегарна стара карусель. На ній досі гарцювали непорушні коні й били копитом штучні жеребці. Від мертвотної тиші, що огортала карусель, від навіки згаслих ліхтарів і веселої музики, яка більше ніколи тут не зазвучить, Джейкові стало не по собі. На шиї однієї з коняк на сиром’ятному шнурку висіла бейсбольна рукавичка, яку колись, певне, забув тут якийсь хлопчик. Джейк відвів погляд – йому було несила на це дивитися.

Позаду каруселі зарості густішали, і поволі стежка губилася в них, аж поки подорожні не збилися вервечкою, як діти у густому казковому лісі. Колючки перерослих троянд, які ніхто не обрізав, рвали Джейкові одяг. Якось так вийшло, що хлопчик опинився попереду всіх (певне, тому, що Роланд досі перебував у глибокій задумі). Саме тому він побачив Чарлі Чух-Чуха першим.

Наближаючись до вузької залізничної колії, що перетинала стежку, – насправді трохи більшої за іграшкову, – він думав тільки про одне: стрілець сказав, що ка – це колесо, яке завжди прокручується до того місця, звідки почало свій оберт. «Нас усюди переслідують троянди й поїзди, – думав він. – Чому так? Я не знаю. Мабуть, це чергова зага…»

А тоді його погляд упав ліворуч, і з вуст зірвалося «Господибожемій», одним словом без пауз. Ноги йому підкосилися, й він сів на землю. Власний голос здавався якимось далеким булькотінням. Він не зомлів, але світ навколо потроху втрачав кольори, поки безладні зарості на західному боці парку не набули такого самого сірого забарвлення, що й осіннє небо над головою.

– Джейк! Джейку, що сталося?! – кричав Едді, й Джейк чув у його голосі непідробну стурбованість, але голос линув наче з телефонної слухавки, коли дзвонять з далекого краю, де паршивий зв’язок. З Бейруту або, наприклад, з Урану. Він відчував, що Роланд кладе йому руку на плече, але цей потиск теж здавався так само далеким, як і голос Едді.

– Джейку! – гукала Сюзанна. – Що таке, сонечко? Що…

А потім побачила сама й замовкла. Едді побачив і теж замовк. Роланд прибрав руку. Всі стояли й дивилися… всі, крім Джейка, бо він дивився сидячи. Мабуть, з часом до його ніг повернеться сила й він знову почне їх відчувати, але цієї миті вони здавалися ватними.

Поїзд стояв за п’ятдесят футів від них, біля іграшкової станції – точної копії справжньої, що залишилася через дорогу. Під дахом висіла вивіска з написом ТОПІКА. Поза сумнівом, то був Чарлі Чух-Чух, з його запобіжними ґратами й іншими прибамбасами. Паровий локомотив 402 «Великий хлопчик». І Джейк точно знав: якщо йому стане сил підвестися й підійти до нього, то на сидінні машиніста (якого точно звали Боб чи-якось-так) він знайде мишаче гніздо. А в димарі – гніздо ластівок.

«І темні масткі сльози, – подумав Джейк, роздивляючись крихітний поїзд, що застиг у чеканні перед крихітною станцією, й відчуваючи, як мороз продирає по шкірі, добираючись аж до яєчок і концентруючись у тугий вузол десь у животі. – Вночі він плаче темними масткими сльозами, від яких іржавіє його розпрекрасний ліхтар. Але ж свого часу, Чарлику, ти добряче повозив дітлахів, так? Ти кружляв довкола Ґейдж-парку, і діти сміялися. Та не всі. Ті, хто знали тебе краще, кричали від жаху. Я б теж зараз кричав, якби були сили».

Втім, сили потроху поверталися до нього. Едді взяв його під руку, Роланд – під другу, і Джейк спромігся підвестися. Вставши, трохи заточився, але по тому вже стояв рівно.

– Між нами, хлопчиками, я тебе чудово розумію, – сказав Едді похмурим, як і вираз його обличчя, голосом. – Я сам ледь не беркицьнувся. Чарлі Чух-Чух зійшов зі сторінок книжки. Здуріти можна.

– Зате тепер ми знаємо, звідки в міс Беріл Еванс з’явилася ідея написати «Чарлі Чух-Чуха», – зауважила Сюзанна. – Вона або жила тут, або побувала в Топіці десь перед тисяча дев’ятсот сорок другим роком, коли цю трикляту книжку опублікували…

– …і бачила поїзд-атракціон, який їздив у Саду рейнських троянд і об’їжджав Ґейдж-парк, – підсумував Джейк. Йому вже було не так страшно. Хлопчик, який усе своє життя був не просто єдиною, але й самотньою дитиною в сім’ї, відчув приплив любові і вдячності до своїх друзів. Вони бачили те, що бачив він, і зрозуміли, чому він злякався.