Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

class="book">Емілі розрадила собі душу, оповідаючи про перебіг цього фатального дня, пишучи без перерви аж до заходу сонця, до самісіньких сутінок. Тож кури залишилися без корму, корів з пасовища довелося забирати кузенові Джиммі, Майк не отримав свіжого молока, а тітка Лаура мусила сама вимивати весь посуд. І що з того? Емілі, з головою поринувши у творчість, перестала існувати для світу й людей.

Списавши чотири сторінки, вона мусила зупинитися. Сутінки геть заполонили горище. Зазнала великої полегкості, до того ж, цілком позбулася гріховних думок про відплату. Тепер була радше байдужа до всього, що стосувалося панни Браунел. Емілі склала аркуші й чітким почерком вивела адресу:

Вельмишановному панові

Дугласу Стару

На Шляху до неба

Відтак попрямувала до старої отоманки, що стояла в найтьмавішому куті горища. Опустилася навколішки, з натугою відсунула сидіння й запхала під нього цілий стос паперу вкупі з листом до батька. Декілька днів тому Емілі випадково зробила відкриття, що в цій отоманці можна цілком надійно ховати всякого роду таємні документи. А головне — відтепер вона мала запас паперу на місяці й місяці вперед.

— Ах! — вигукнула Емілі. Вона спускалася сходами, аж наче пританцьовуючи. — Я почуваюся так, ніби отримала найкращий у світі подарунок.

Минуло кілька вечорів. Чи не щодня Емілі крадькома піднімалася на горище й писала коротші або довші листи до батька. Гіркота полишила її душу. Коли писала до батька, то їй здавалося, що він так близько! Розповідала йому все, зі сповідальною щирістю, що взагалі була їй притаманна. Ділилася з ним своїми успіхами й помилками, радощами й смутком — все знаходило свій вираз на старому поштовому папері. Писала дрібним почерком, щоб дорогоцінного матеріалу вистачило на якомога довший час.

«Я полюбила Місячний Серп. Тут усе так поважно, так пишно, — звірялася вона батькові. — Либонь, ми належимо до великої аристократії, раз маємо власний сонячний годинник. Мимоволі я тим пишаюся. Маю побоювання, що в мені забагато гордощів, тому щовечора прошу Господа Бога, щоб якнайскоріше змінив мою душу, але трохи тих гордощів таки залишив. У Чорноводській школі дуже легко заслужити собі репутацію задаваки. Коли хто тримається просто і несе свою голову високо, — це вже означає, що він задавака. Рода теж гордовита, адже батько її мав би стати королем Англії. Цікаво мені, як почувалася б королева Вікторія, коли б довідалася про це. Було б чудово мати за подругу дочку герцога, якби на світі не було так багато кривд. Я люблю Роду всім серцем. Вона така мила, така добра! Тільки сміху її не люблю. А коли їй повідала, що бачу шкільні шпалери, де б не йшла, вона відказала: „Брешеш!“ Це боляче вразило мене: моя найкраща подруга так до мене говорить! І ще дужче боліло мені вночі, коли пробудилася й стала над тим розмірковувати. Потім довго не могла заснути, бо мусила лежати на одному боці, щоб, повертаючись на другий, не розбудити тітку Елізабет.

Досі не наважилася розповісти Роді про Велительку Вітрів; мені здається, що це й справді скидатиметься на брехню, хоч для мене це так очевидно. От зараз я чую її спів на покрівлі, коло великого димаря. Тут немає Емілі-у-Свічаді. Всі люстра повішані так високо! Ще жодного разу я не бувала в кімнаті мами. Вона постійно замкнена на ключ. Кузен Джиммі каже, то батько мами й тітки Елізабет замкнув цю кімнату по втечі мами з Тобою. Тітка Елізабет не відчиняє кімнати, нібито шануючи пам’ять свого батька, — втім, кузен Джиммі розповідав мені, що тітка Елізабет гостро сперечалася, навіть сварилася з батьком за його життя; про ці суперечки та сварки ніхто зі сторонніх навіть не чув, що цілком зрозуміло для кожного, хто знає Мурреївську вдачу. І я відчуваю, що це щира правда. Коли Рода запитала мене, чи тітка Елізабет палить свічки через те, що вона людина старосвітська, я відповіла, що ні — мовляв, така вже в Мурреїв традиція. Майку ведеться дуже добре, одне лихо — він не має кошенят, і я не годна збагнути, чому. Я питала тітку Елізабет, а вона відказала, що малі дівчатка не повинні про це говорити. Мені ж невтямки, чому говорити про кошенят є непристойним. Коли тітки Елізабет немає вдома, ми з тіткою Лаурою впускаємо Майка до покоїв, але, як тітка вертається, я почуваюся винною і завжди кажу собі, що ліпше було б цього не робити. А наступного разу роблю так само. Дивно, правда ж? Нічого не знаю про любу мою Зухвалу Сел. Я писала до Елен Грін і питала її про Сел, та вона у своїй відповіді навіть не згадала про неї — знай торочила про свій ревматизм. А що мені до її ревматизму?!

Рода влаштовує прийняття з нагоди своїх уродин, запросить і мене. Я так хвилююся! Тобі ж відомо, що я ніколи не була на прийнятті. Багато думаю про це, уявляю собі, як воно буде. Рода запрошує не всіх товаришок по школі — лише кількох обраних. Сподіваюсь, тітка Елізабет дозволить мені одягти білу суконку і пристойний капелюшок. Ох, батечку, я зняла зі стінки в нашій домівці ту прегарну картинку з бальним платтям і повісила в спальні тітки Елізабет. А тітка зірвала її та й спалила, мене ж насварила за продірявлену шпалеру. Мені потрібна була ота картинка, бо, як виросту, хотіла б мати бальну сукню, пошиту за тим взірцем. Тітка Елізабет питає мене: „Ти що, в майбутньому збираєшся вчащати на бали?“ Я відповіла: „Так, збираюся. І вчащатиму, коли стану багатою і славетною.“ А тітка на те: „Ну, це буде хіба тоді, як рак на горі свисне“.

Вчора я бачила доктора Барнлі. Приходив до тітки Елізабет купити трохи яєць. Я, признатися, була розчарована, бо на вигляд він не відрізняється від звичайних людей. А я ж гадала, що людина, котра не вірує в Бога, має виглядати якось інакше, по-особливому, якось химерно абощо. Він не лаявся, не проклинав, і шкода, бо я ніколи не чула, як проклинають, — було б цікаво почути… У нього великі очі, так само, як у Ільзи, й гучний голос — Рода твердить,