Читати книгу - "Горохове чудо"

у вас гірко помилився, пане полковнику. Ми, мабуть, більше ніколи не побачимося. Прощайте! — Він підвівся і гордо попрямував до дверей.

— Переможців не судять — їх теж колись перемагають. Прощайте, — мовив Морозенко.

Гайдуки і слуги забрали столик, крісла, начиння — у замку завирувало, мов збурилося саме пекло: з брами вилітали і влітали у браму вісники на гарячих конях, цюкали сокири, гамселили молотки, готувалося, як до бою, військо. Пошепки передавалася новина: «Каратимуть козацького полковника».

Лиховісний шепіт перекинувся на замкові мури, щоб посіяти якнайбільше страху.

До страти готувалися ретельно, старанно, передбачливо. Містечко було невеличке, власне сільце, ярмарковий майдан тісний, тому карати на ньому такого визначного злочинця визнано суддями недоречно. Постановили: здійснити вирок серед поля, на горі, назва якій Савур-могила.

Цей присуд дійшов до вух Морозихи. Вона стала поводирем сліпця-бандуриста. Тинялися навколо замку.

Настав день страти. В поле, до Савур-могили, валили розцяцьковані карети, які охороняли, гарцюючи, улани; повози з напнутими будами, що їх ледве тягли по дві пари коней; грубі вози, запряжені волами. І в каретах, і в повозах, і на возах напхано напхом — голці ніде впасти. Їхали на конях — у сідлах і охляп, їхали і на ослах. Все пани, підпанки, чиїм маєткам — хаткам і садкам, ставкам і млинкам — загрожували козаки, повстанці і їх поводир полковник. Тяглися піщаниці — корчмарі, торгаші, цехмістри, які ще вчора служили повсталим і визвольній справі, а нині лизали панські патинки, виявляючи свою вірнопідданість. Пхалися й гави, які ладні дивитися на будь-що, не інакше як колупаючись собі в носі або пошкрябуючи потилицю й вигукуючи з подиву: «Ну й ну!..» Юний канцеляриста вів під руку закохану в нього панночку і обізнано провадив: «Йому відрубають руки, але він ще житиме. Хіба ти не бачила безруких? Старці живуть без рук. Правду я кажу? Потім йому відрубають ноги, але він все одно житиме. Хіба нема безногих старців? Йому повиколюють очі, але він і тоді житиме. Я кажу правду. А коли, моє кохання, йому зітнуть голову, тоді він вже не житиме, бо йому нічим буде дихати».

В цей тлум, у це стовпище, де кожне посідало відведене йому місце, чернь, сірому — робочий люд заганяли, періщачи нагаями. Турму за турмою. Щоб дивилися, запам’ятали і заказали дванадцятому коліну, як-то брати до рук шаблю.

Дорога від замку і до місця страти обсаджена уланами. В шоломах, в панцирах, з голими шаблями вони завмерли, розтягнувшись двома рядами.

Морозиха і бандурист потонули в людському морі, яке вишумовувало навколо Савур-могили.

Із замку виїхали вершники, а за ними котив високий поміст на колесах. Хтось уже побачив Морозенка: він прикутий, як смертник, до щогли. Хтось побачив і ката, як він сидить у червоній сорочці, а всі його струменти — на колінах.

Людський вир скипів і занімів: кунтуш і каптан, кирея і сіряк, хустка й очіпок — кожне подумало: «Добре, що не мене», — й затамувалося, крім їх двох — Морозихи й бандуриста. Морозенка везли на помості між двома рядами озброєних кіннотників, а вони думали одну думку: «Ліпше б нам бути у заковах, ліпше б нас везли на страту».

Бандурист підтримував Морозиху, щоб не впала. Вона побачила його, свого сина— стоїть на помості, прикутий до щогли. Поміст пливе, а він стоїть і дивиться. Впізнала його. Простий, рідний — не зігнув голови. Дивиться — кожному заглядає у вічі. Кого він шукає?

Сльоза затуманила старі очі.

Морозенко стояв на помості, дивився, шукав її: де ж їй ще бути, як не тут, серед людей? Вона ж — його мати.

Бандурист тихо перепитував:

— Вже виїхали? Вже піднялися на гору?

Вона змахнула сльозу й ледве сказала:

— Дуже блищить зброя…

Нова сльоза набігла на очі — світ їй затуманювався.

— Сину-синочку, ой сину…

Бандурист її підтримував. І вона міцно вчепилася однією рукою за бандуру на його плечах.

— Іржавіє, старіє зброя, але не зіржавіє, не постаріє пісня, — шепотів-молився сліпець-бандурист. — Допоки живе пісня, хіба іржа в’їсться в душу?

Морозенка поставили на Савур-могилі. Його не стріляли і не рубали на четі — живцем виривали серце.

І тоді велерозумний суддя лукаво сказав:

— Дивись тепер, Морозенку, на свою Вкраїну!

Ясновельможне панство, а за ним і дрібна шляхта відразу ж стали насмішкувато перешіптуватися. Сірома понуро мовчала.

Він ще стояв.

— Сину! — крикнула Морозиха і вдарилася об землю.

Від її поклику все здригнулося, отерпло і наструнилось — люди, коні, трава.

Він тріпнув своїм кучерявим чубом — козацька голова зависла у пісню.

Ой Морозе… ПЛАНЕТНИК

Повість-легенда

Мене перекинули агрономувати під Славуту. Так я опинився в селі Вербівцях, де й порадили стати на квартиру до Олени Вулиги. Я прийшов до неї травневого вечора. Зупинився за причілком[11] і задививсь…

Коло хати цвіте вишня, на порозі сидить бабуня. Вона тримає на колінах мищину. Встає вечірня зіронька. Бабуня щось повільно жує. Не довечеряла й покинула. Її не бере сон.

Такою я і застав її — Олену Булигу: в ізсунутій на потилицю хустині, в камізельці, сиділа на дубовому порозі, спустивши ноги в шкарбунах на зачовганий камінь, і дивилася в небо.

Пробираючись між зорями, летів супутник. Вона спостерігала за цією зіронькою й запитала:

— Літаєш?.. — раз. І вдруге: — Літаєш?..