Читати книгу - "Кровна мста"

– Не гнівайся на нас, великий княже. Коли б тута були Вуй і Мирослав, то уже б знали, що ректи до тебе і як справу Мстиславову обстояти. Мої ж слова йдуть не з глибокого розуму, а від серця. Не шукай із братом своїм котори, а тілько любові, бо серце його велике є: воно може або любити сильно, або ненавидіти. Кому ж на користь піде ворожнеча поміж князями руськими? Іще святий Павло рік до коринтян: «Тож благаю вас, браття, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме і щоб не було між вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній».

Ярослав мимоволі стиснув кулаки – погрожувати йому ніхто не смів, одначе не сказав нічого. Тільки-но закінчилася братовбивча війна, тож до нової допускати не треба. Він подумав мить, тоді мовив:

– Похвально, що читаєш уважно книги святі, молодче. Отож там святий Павло й інше говорить: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові».

Він хвилю помовчав, ніби думав, чи говорити далі, чи не варто. Нарешті заговорив:

– Мені на півночі братова рука потрібна. Недобре зробив Мстислав, що не пішов до Мурома. Там живе племен диких много, і наш люд, що з ними на землях тих осів, таким же свавільним зробився. Повстають роди нові, могутні, котрі скоро й Києву коритися не захотять. Он Новгород вже не хоче посадника з Києва приймати, тому й мушу сидіти там, аби старці їхні котори якої проти Києва не почали. Вони нічого не розуміють і коритися нікому не хотять. Тільки силу визнають і меч довгий чтуть. А Суздаль? Волхви там заколот проти влади княжої зробили, вбили посадника і комори розгромили княжі, тож мушу завтра же із дружиною іти, аби котору загасити. Скільки ж то літ і крові я вже витратив у походах, землю руську в один кулак по отцеві своєму збираючи! Скільки сили дарма пішло! За цей час уже можна було би від ляхів городи Червенські відбити й печенігів примучити.

Посланці переглянулися. Щось вони поки що не дуже зрозуміли Ярославові слова. А князь продовжував говорити. Був у задумі, наче не розповідав свій задум послам, а просто роздумував уголос:

– Печеніг – найгірший ворог русича. Вони й діда мого вбили, і батькові зробили немало лиха. Землі палять, на купців нападають, не пускають нас до моря. Їх надто багато, щоби йти на них походом, та ще у голий степ. У степу вони розіб’ють нас. Землі ті полудневі здавна кличуть русичів, тільки трудно там, бо у степу голому скотарям ліпше, ніж ратаям. Навіть якщо і вдасться розгромити печенігів, то з-за Ітіль-ріки нові орди прийдуть. Тому печенігів не розгромити треба, а упокорити. Треба дати їм нашу віру, втихомирити, щоби вони не воювали з нами, а стерегли кордонів наших від нових орд. Думаю там фортець набудувати, городків і валів, аби степовиків завше перед очима мати.

Таке вже пробував робити його батько. Володимир великими валами хотів забезпечити свої землі від нападів степовиків. Також і фортець набудував на переправах. Ті фортеці заважали орді перейти річку і вчасно подавали Києву вісті про небезпеку.

– Що ж має робити Мстислав? – перепитався нетерпляче Середич, який не розумів, для чого Ярослав ділиться з ними своїми думками.

– Кажу: нехай у Муром іде. Посадив би-м і в Новгороді, та не приймуть. Якби-м знав, що позаду, за спиною, спокій буде, то мав би руки розв’язані і супроти печенігів і ляхів.

– Печенігам допоможуть греки, – втрутився у розмову Лука.

– Будуть помагати. Ромеї не хотять мати на півночі сильного сусіда, такого як Русь. Тмутаракань – наша опора на півдні.

Середич лишився хмурим, а Ярослав продовжував:

– Тож нехай брат мій буде готовим та нехай кріпко подумає. Чи захоче на полуночі сісти, чи нє, але він мені скоро супроти ляхів буде потрібен. Ляхи забрали наші Червенські городи, тож треба їх назад Русі повернути, примучити Польщу, мир укласти. Їхній Болеслав ще не забув, як поїдав смачні пампухи з часником у Києві, все ще сниться йому земля руська. Поверну назад свої землі. І от коли буде спокій там – візьмемося за печенігів. Поб’ю ворогів по одному, щоб вони не згуртувалися й не побили нас. А Мстиславові так і скажіть: брат миру з ним хоче і помочі просить задля добра землі руської.

Виклавши свої думки, Ярослав тепер спостерігав за слами. Ті мовчали. Середич був незворушний. Він намагався зрозуміти, що приховує великий князь за своїми словами, кого насправді він більше боїться: печенігів із ляхами чи брата свого рідного Мстислава.

– Завтра їду у Новгород, нині бенкетувати з дружиною буду. Ви – гості мої. Можете повертатися до Мстислава, коли захочете, дам вам охорону. А поки йдіть до грецького дому – живіть там, скільки захочете.

Посли стали, поклонилися й вийшли.

Як і всі люди, що прибувають сюди з півночі, Сокол любив милуватися навколишніми зеленими пагорбами. Він обожнював полянське сонце, котре гріло його й пестило. Та найбільше вой любив київську землю – чорну, масну, такої нема ні на півночі, звідки він родом, ні на півдні, в Тмутаракані. А ще тут були гарні жони та діви, і Сокол хоч-не-хоч зупинявся, щоби помилуватися ними. Був він ще молодим воєм, жони й дітей не мав – не встиг завести сім’ю, а вже хотілося.

Бурий весь час крокував попереду, показуючи дорогу. Йшов мовчки, втягнувши голову у шию та раз у раз оглядаючись по сторонах. Сокол розумів, як Бурий ризикує, адже кожної миті вони можуть зустрітися із запеклими його ворогами. Кровні месники – не ті люди, з якими можна залагодити справу полюбовно. Сокол по собі знав, що то таке – через своїх кровників не міг ніяк додому вернутися. Хоча він і не хотів додому – тута ліпше.

Лісами Бурий