Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Раптом у Струбовиськах зчинився рух. Наступаючи від села Кальниця, ворог спромігся вдертися під час одного з наступів до Струбовиськ і почав палити хати та мордувати людей. В той час на наше праве крило пішло у наступ яких три сотні енкаведистів і тут почало клекотіти так же само, як і на лівому крилі, де бій не вгавав. Деякі стрільці, не зважаючи на кулі, зривалися на ноги і били навстоячки з автоматів і кулеметів. Особливо любив так стріляти командир нашої жандармерії Грім.

Наступаючи, більшовики кричали, щоб стрільці кидали зброю і здавалися в полон, та що їм нічого не буде і т. п. Алеж успіху ці заклики не мали; у відповідь подвоїлися черги з кулеметів. Тоді більшовики почали сипати московською лайкою: "сдавайсь, бандіт"!, "бросай ружйо, хахол", "ми вас унічтожім..."

Побачивши, що нашої лінії не проламати з фронту, ворог кинув нові відділи Бескидом через Словаччину і несподівано заатакував сотню ззаду. Наші опинилися в оточенні і то так несподівано, що ніхто й не помітив. Але повстанці не розгубилися і по-геройськи кинулись на енкаведистів, що наступали з гір. Вистрілявши всю амуніцію, стрільці підбирали зброю в убитих і били з неї навколо себе. Врешті почався рукопашний бій; наші торощили голови енкаведистам прикладами рушниць. Розгорілося справжнє пекло. Багатьом із стрільців поламалися приклади рушниць і вони оборонялися самими цівками.

Ройовий Сава кинувся в саму гущу ворогів, б'ючи з мадярського автомата навколо себе і вистрілявши останній маґазинок, почав гатити прикладом автомата, поки не загинув геройською смертю, прошитий ворожою кулею. Загинув і чотовий Вовк, що кинувся на гурму більшовиків з кулеметом у руках. Впав при своєму кулеметі мій добрий приятель Диск. Стрілець Лайбіда, що вже не раз був ранений, одержавши нову легку рану, зумів проскочити з зброєю в руках до лісу. Ройовий Довговус, коли у нього затявся власний автомат, вирвав таку ж зброю з рук енкаведиста і бив далі по ворожих рядах, поки не впав прошитий кулями з папашки. Молоденький стрілець Травичка кинув цілу в'язанку ґранат у ворогів і, знищивши їх, загинув теж від ґранати. Впав при своєму кулеметі, стріляючи до кінця, теж молоденький стрілець Жук. Один із стрільців, що сховався в якомусь льоху, уже після того, як наші відступили, вискочив звідти в той момент, копи вулицею проходили радянські старшини й посіяв по них кулями із свого машинового пістоля. Поклавши кількох трупом, закінчив своє життя з окликом "Хай живе Україна", проколений ворожими баґнетами.

Вже було темно, як решті сотні вдалося вирватися з ворожого кільця і відступити в глибокі сніги Бескидських гір. На полі бою сотня залишила п'ятнадцятьох поляглих геройською смертю повстанців, але втрати ворога були вдесятеро більші.

Енкаведисти, роз'юшені важкими втратами і не захопивши в полон живим ані одного з наших, почали в Струбовиськах палити хати і мордувати людей, здебільша старших осіб, бо решта повтікала. Усіх, хто попався їм в руки, кидали живцем до горіючих хат. Уранці село було однією жахливою руїною. З попалених хат стирчали тільки димарі, а з-поміж румовищ виглядали рештки плугів і сільськогосподарських машин та трупи спалених людей.

Бій під Струбовиськами був частиною великої акції, що її підготовив ворог проти УПА в трикутнику між Сяном і словацьким кордоном. Для цієї акції стягнув він не тільки реґулярні відділи НКВД, але й колишні партизанські відділи, які оперували в цьому терені за німецької окупації та які населення прозвало "червоною мітлою". Щонайменше п'ять тисяч більшовицького війська брало участь у цій великій акції, в тому теж у бою під Струбовиськами, про який самі енкаведисти розповідали населенню, що вони мали там понад триста п'ятдесят убитих і близько п'ятсот ранених. Більшовики думали, що повстанців було під Струбовиськами дуже багато, але, коли переконалися, що їх була тільки горстка, скаженіли зі злости.

Від Струбовиськ ворог почав поволі й обережно наступати великою силою на село Смерек.

Нашим санітарам вдалося вчасно вивести більшість тяжкохворих, що лежали в Струбовиськах, Смереку і в долішньому кінці села Ветлини, та перевезти їх на горішній кінець Ветлини - до Осади й Забродя, як теж на інші села.

Був кінець березня, сонце трохи пригріло і сніг почав топитися. Хтось дав знати, що санітари забирають хворих стрільців і вивозять кудись далі. Я зібрався і вийшов поволі надвір. На дверях майже кожної хати був напис: "Не входити - тиф!".

Жінки виносили з хат усі вартісніші речі і ховали в безпечніші місця. Дорогою, навантажені зброєю і наплечниками з харчами, люди тікали з села в гори. Між ними я пізнав деяких наших реконвалесцентів. Я не мав сили йти з ними, хоч дуже хотів. Мої ноги були як з глини й угиналися піді мною. Господиня сказала мені, що її сусід завезе мене та інших хворих до Берегів Горішніх. Я сів при дорозі. Незабаром над'їхали сани, що на них сиділи Урал, Кавка і Лук - ще дуже хворі. Сани тягнув худий і виголоджений кінь, що волочився так само поволі, як і я. Господар крикнув мені, щоб я йшов за саньми під гору сам, а він там на мене зачекає.

День кінчався і сонце схилилося за Ветлинську полонину. Я старався йти якнайскорше, але не міг - що витягну одну ногу, то друга западає глибоко в мокрий сніг. Тоді я почав рачкувати, хоч і це було важко і мені здавалося, що зараз впаду і не буду мати сили підвестися. Господар з саньми був уже під горою. Я думав, що він там сповільнить або зачекає, але поки я добився під гору, то він був майже на горі і, не задержуючись, їхав далі. Копи ж я добився на гору, він уже з'їхав вдолину. Я почав кричати, але він мабуть не чув, і сани скоро зникли мені з очей.

Я залишився на дорозі сам. Не з'являвся ніхто ні пішки, ні на санях. Із заходом сонця сніг почав замерзати і ноги вже не грузли в ньому, але я цілком знемігся і впав.

Десь, мабуть у Смереку і Ветлині, було чути постріли і вибухи ґранат. Час від часу в повітря вилітали ракети і зникали за горою.

Встати на ноги я