Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

не мав сили, але інстинкт самозбереження казав мені, що лежати тут — це загибель. Мороз дужчав. Щоб не замерзнути, я почав повзти. У мене було єдине бажання — добитися до перших хат Берегів Горішніх, віддалених від мене на яких два кілометри.

Я повз і повз. Не знаю як довго, бо ніч вже давно настала. Я не відчував нічого — ні холоду, ні втоми. У мене була лише одна свідома думка — повзти, повзти вперед!

Минуло мабуть кілька годин, коли я побачив перші хати села. Я почав кричати, але на мій слабий крик ніхто не відзивався. Останніми зусиллями я підповз ближче до якоїсь хати і раптом почув голос стійкового, який вимагав клички. Клички я не знав, бо хворі стрільці її не одержували і я почав кричати, що я Дрань — хворий стрілець з сотні Веселого. У відповідь стійковий сховався за хату і в мій бік посипались кулі. Та за хвилину знову я почув кроки і тихі голоси. Я побачив дві тіні, що з зброєю напоготові наближалися до мене. Я знову почав кричати, хто я й просити, щоб не стріляли. Стрільці обережно підійшли до мене і підняли мене з землі. Знесиленого занесли до хати і поклали на ліжко. В хаті було кілька старшин і стрільців. Я мав щастя, що мене не вбили, бо вони думали, що це якийсь більшовик підсувається до їхніх квартир. Мене почали розпитувати про бій у Струбовиськах, про нашу сотню і як я добився до них. До нашої розмови прислуховувалась господиня хати і вона, мабуть із співчуття до мене, принесла мені кілька яєць, скибку хліба і горня молока. Я проковтнув усе за одним махом.

Ще тієї самої ночі мене перевезли саньми на другий кінець села, де було безпечніше. Зі мною їхали стрілець Річка і ройовий Байдак, які були вже реконвалесцентами і могли самі йти, а навіть вилізти на сани. Нас примістили в одній із хат на нічліг. Над ранок нас збудила господиня і сказала, що чути постріли і нам треба готуватися до відходу. Ледве ми поснідали, як по нас прийшов стрілець і наказав скоро виходити, бо більшовики зайняли горішній кінець Ветлини і незабаром можуть бути у Берегах Горішніх. Нас повезли до Устриків Горішніх, куди ми добилися аж по полудні. Тут нами заопікувався станичний, який призначив нам квартири і доставив харчів, щоб господині мали що нам зварити. Я та ще один стрілець попали до хати молодих і свідомих господарів, які нас нагодували і одягли.

Під час нашого перебування в цій хаті зайшов до нас один із стрільців з СКВ і розказав про події, що сталися за останніх кілька днів.

Ворог стягнув в околицю великі сили і йшов облавою від села до села. Наша сотня здобула собі між населенням славу справжніх народніх месників. Всі хвалили сотенного Веселого за вміння добре воювати і виходити переможно з усіх трудних ситуацій, не зважаючи на те, що більшовики проти нашої сотні мали яких п'ять тисяч людей.

Відходячи, стрілець з СКВ запевнив нас, що навколо села поставлені стійки і ворог має тільки одну дорогу до села — ту, що нею ми приїхали, але й там стоять зміцнені застави. З іншого боку до села дістатися важко, бо терен непрохідний.

Ми добре виспалися і поснідали, але відпочивати в селі довго не довелося, бо санітари заалярмували нас, що надходять більшовики, і наказали тікати з села. Усі вирушили в ліси, що тягнулися вздовж кордону до села Волосате. Деякі прямували на полонину Букове Бердо, де знаходилися колиби вівчарів і де можна було перебути якийсь час безпечно. В поспіху я попрощався з господарями і вийшов з хати на дорогу. Нею збігали вже наші стрільці, бо від Берегів Горішніх надходив ворог. Нас посадили на сани, що їх провадила молода жінка. Сани були запряжені в коня й вола і посувалися дуже поволі, але все таки було краще їхати, як іти по глибокому снігу. Ми рушили в бік села Бережки і ледве виїхали за Устрики Горішні, як почули за нами стрілянину. Ми їхали далі, хоч час від часу треба було злазити з саней та йти пішки по мокрому снігу. На санях залишалися тільки важкохворі, що взагалі не могли звестися на ноги. Нас у валці було яких тридцять людей, між нами чотовий Грань та багато інших, що "вилизувалися" з тифу. Я йшов біля саней з великим трудом, ледве тягнув ноги, і з острахом оглядався на гори, бо якби ворог перетяв нам дорогу, то всім нам був би кінець.

З великим зусиллям добилися ми до села Бережки. Надії затриматися тут надовше ми не мали. "Червона мітла" сунула безперервно за нами. Ворог хотів забльокувати всі села і в кожному залишав один або більше відділів, а решта продовжувала погоню.

В Бережках застали ми вже інших хворих з нашої сотні. Місцеві люди поставилися до нас з великим співчуттям. Навколо села були наші стійки, що пильнували, щоб не підкрався ворог. Крім хворих, у селі було багато повстанців з різних боївок та кущів, як теж і стрільці з нашої сотні, які під час бою під Струбовиськами відбилися від нас.

Ніч у Бережках минула спокійно і над ранок, виглядаючи через вікна, ми знову почали чекати алярму. Довго не чекали, бо вбіг чотовий Грань і повідомив нас, що з Устриків Горішніх підходять більшовики. Проклинаючи ворогів, ми похапали наші торби і рушниці та повибігали на вулицю. Чотовий Грань наказав усім триматися разом і йти до останньої хати, звідки нас заберуть селяни на сани. Незабаром до нас під'їхало кілька саней, запряжених у воли. На одних із них я побачив моїх добрих друзів — Лука, Обласного і Заліза, що лежали непритомні, півмертві.

Від Сяну йшла інша навала енкаведистів, і ми кожної хвилини могли зустрітися з нею. В селі Наринське назустріч нам вийшли кілька стрільців з нашої боївки і повідомили, що більшовики вже надходять. Більшість членів боївки і куща відійшли вже в гори, а з ними всі молоді чоловіки з села; у хатах залишилися тільки старші люди і жінки з малими дітьми. Тут знали про наш прихід і, забравши від нас важкохворих, повезли їх кудись