Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

не має тепер значення, бо був проти злиття з большевиками. На Шумського й Гринька надіятися нічого, бо вони не надають великої ваги справі УГА, як і справі Галичини взагалі. Любченки — кар'єровичі, а Блакитний — поет.

Єдині, хто може зробити щось конкретного для УГА, — це Затонський і Скрипник. Останній тепер з доручення Москви мобілізує українські комуністичні сили, щоб утягти їх в річище КПбУ. Це він заініціював злиття боротьбістів з большевиками, що йому й удалося. Тепер він заходжується коло злиття укапістів з КПбУ, але це йому не вдасться.

КПбУ не є українською партією, в ній повно русотяпського елементу; всі вони змагають до диктатури над українськими комуністами й Україною. Вони не допускають до того, щоб у президії Комінтерну в Москві був представник України.

Укапісти в деяких справах співпрацюють з большевиками, але на повне злиття не підуть, поки не приймуть програми УКП в національній політиці в Україні. УКП збереже свою організаційну окремішність, у взаєминах з большевиками буде додержуватись засад доброзичливої співпраці й конструктивної критики. Проти русотяпства укапісти будуть боротись, хоч би це коштувало їм великих неприємностей, переслідувань і загнало в підпілля.

Тоді ж, 1920 року, укапісти ставилися прихильно до галичан, до їхньої армії й обіцяли помагати їм. Вони передали Курахом листа до їхнього представника в Вінниці Ю. Войціховського. Тоді й були надії, що УКП виросте в поважну силу, бо незадоволені злиттям боротьбісти переходили до них. Тим то й галичанам був деякий сенс держати з ними зв'язок.

Також проф. Ол. Грушевський і Черняхівський позитивно оцінювали той факт, що галичани приєднали для своїх плянів Скрипника, бо вважали, що цей «комівояжер московської політики в Україні», як вони казали, має свою вагу в Москві й може пригодитися галичанам. Затонський, на їх думку, це неофіційний губернатор України, ставленик Москви. Це й добре, що галичани зговорилися з ним, від цього вони виграють, матимуть деяку піддержку, а там час покаже, що далі робити. Про Порайка й Михайлика наші патріоти сказали, що вони є помічники Затонського й урядовці для полагоджування галицьких справ.

Наші підпільники[34] також були вдоволені з того, що нарада делеґатів УГА не розбилася, бо в іншому випадку це означало б кінець цієї армії. А тепер можна виграти на часі; неодмінно треба зберегти цілість УГА, реорганізувати її та підготовляти для майбутніх завдань. Від підпільного центру підуть посланці до Павленка й Тютюнника, щоб вони з своїми частинами підсувалися в район УГА й підготовляли здійснення умови про об'єднання УГА з військами УНР з грудня 1919 р. Курах умовився ще з ними про зв'язки УГА з нашим київським підпільним центром, щоб затіснити співпрацю та підготовлятися до майбутніх подій. Для того й залишено в Києві Опоку, а кур'єром для зв'язків мав бути Козланюк, що разом з делеґатами виїхав до Вінниці.

Врешті Курах мав ще зустріч з І. Лизанівським; її влаштував Опока в помешканні Оксани Калиниченко на Львівській вулиці. Лизанівський був ср-ом. Він брав до уваги тодішню загальну ситуацію й силою обставин орієнтувався на радянську владу, зважав на можливості співпраці з большевиками, щоб виграти на часі, поки виясниться наша загальна ситуація. Його думки про галичан і УГА недалеко відбігали від думок боротьбістів, але він виявляв їх щиріше, ніж ті останні. Він був тієї думки, що виїзд Петрушевича та його міністрів не завдав ніякої шкоди галичанам, ні нашій справі; навпаки — від того вона скористала. З УГА треба позбутися реакційних елементів, насамперед чужих старшин, а потім Тарнавського, Микитки й подібних, щоб УГА йшла з духом часу.

На його думку, добре сталося, що делеґати УГА не розсварилися з Затонським і Ко. та з нашими лівими партіями, бо тим УГА виграє час, а всіх згаданих втягує в свою справу; вона має право вимагати ратифікації договору з січня 1920 р., принагідно вкласти новий, прийнятний для обох сторін.

Армію УНР треба втягти в мережу дій УГА, в її рядах теж провести реорганізацію. Генерала Павленка треба позбутися, бо це непотріб і нездара. Тютюнника залишити за всяку ціну; він молодий, енерґійний, добрий організатор, бойовик і партизан, добрий революційний тактик. Він може очолити й провід армії УНР. Цю армію слід би було з'єднати з УГА, щоб вони рівночасно реорганізувалися й зближалися одна до другої. З обох армій можна створити кулак проти внутрішніх і зовнішніх ворогів України.

Доба Петлюри — так думав Лизанівський — скінчилася і в жадній формі не повториться. Якщо Петлюрі пощастить укласти договір з поляками, то це буде нещастям України й перекреслить самого Петлюру в очах українців. Мазепа й його міністри — то нездари, що розгубилися в цій ситуації, що її сами створили.

З галицьких політичних організацій, треба б залишити хіба єдиних лівих радикалів, бо це єдина політична сила, що стоїть найближче до народніх мас, знає їх потреби й прагнення. Ця організація буде природним союзником ср-ів, а з часом обидві партії зіллються в одну.

Лизанівський прибув до Києва нелеґально, з наміром леґалізуватись, організувати ср-ів і творити одну політичну силу. Тому він хоче скликати конференцію партії та обговорити зміну програми й тактики. Треба прийняти радянський принцип і змагатися за організування української радянської республіки. Поза радянською формою державного устрою комунізм треба відкинути, бо він не притягає до себе народніх мас України. Проти КПбУ треба повести нещадну боротьбу, бо це партія русотяпів і окупантів.

Отакі думки розгортав Лизанівський перед Курахом. З його пляну леґалізації себе й своєї групи не вийшло нічого. Під час окупації Києва поляками його заарештували на донос петлюрівців, але старанням Кураха вдалося звільнити його. В цій справі дуже багато допомогли Безручко, Змієнко, Сушко. Також Опока попав був у польську тюрму і його виручив Курах з допомогою уповноваженого Петлюри Романченка.

18. Несподіваний маневр Затонського.

Саме тоді,