Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Але я відчував, що вона визнає мою слушність тільки в імперії слів, не вміючи захиститися там.

- Отже, ти схиляєшся.

- Так, простіть мене, я схиляюся, але я, пане, не говоритиму…

Я зневажаю кожного, кого силують говорити аргументи, бо слова мають пояснювати тобі, а не вести тебе. Вони позначають, не містячи нічого. Але ця душа була не з тих, що їх можна розкрити словесним вітром.

- Я, пане, не говоритиму, але я схиляюся…

Я поважаю того, хто, незважаючи на слова, навіть якщо вони суперечать одні одним, лишається сталим, наче форштевень корабля, який попри безумство моря невідступно пливе за своєю зорею. Бо в такому разі я знаю, куди ми пливемо. А ті, хто замикається у власній логіці, дотримується своїх слів і крутиться на всі боки, наче гусінь.

Я довго й пильно дивився на неї:

- Хто викував тебе? Звідки ти? - запитав я.

Вона усміхнулася, не відповівши.

- Потанцюєш?

Вона танцювала.

Її танок був чудовий, і це не здивувало мене, бо в ній щось було всередині.

Чи дивився ти про річку з висоти гір? Ось вона натрапила на скелю і, не змігши підточити камінь, вирішила обминути. Далі річка повернула вбік, щоб скористатися сприятливим схилом. А на рівнині сповільнилася закрутами, бо сили, які тягнули її до моря, тепер відпочивали. Ще десь річка заснула в озері. Потім пустила один рукав уперед, прямолінійно, щоб поставити його на рівнині, наче меч.

Отже, мені подобалося, що танцівниця натрапила на силові лінії. Нехай її жест отут заплутається, а тут вивільняється. Нехай усмішка, нещодавно така невимушена, тепер стане мукою, щоб бути як полум’я під великим вітром, нехай тепер вона ковзає з легкістю, наче невидимим схилом, а за мить нехай уповільниться, бо ступати їй важко, вона немов видирається на гору. Мені подобається, що вона спирається на щось. Або тріумфує. Або вмирає. Мені подобається, що вона - частина краєвиду, збудованого навколо неї, і що в неї є думки - і дозволені, й інші, які вона засуджує. Погляди можливі й погляди неможливі. Опір, прихильність і відмова. Я не хочу, щоб вона була однакова в усіх напрямах, наче драглі. Я хочу, щоб вона була структурою, керованою, наче живе дерево, яке росте не так, як йому заманеться, а урізноманітнюється відповідно до генія своєї насінини.

Адже танок - це доля і дія, які пронизують життя. Але я прагну заснувати тебе й надихнути до чогось, щоб зворушити себе твоєю дією. Адже, якщо ти хочеш перетнути потік, а він опирається твоїй ході, ти танцюєш. Адже, якщо ти хочеш бігти за коханням, а твій суперник чинить опір твоїй ході, ти танцюєш. І це танок мечів, якщо ти хочеш заподіяти йому смерть. Це танок вітрильника під брейд-вимпелом, якщо треба скористатися танком, щоб зайти до порту, куди він пливе, й вибрати серед вітру невидимі повороти.

Тобі потрібен ворог, щоб танцювати, але який ворог ушанує тебе танком свого меча, якщо в тобі нікого немає?

А втім, до танцівниці, що схопилася руками за голову, я відчув жаль у своєму серці. Я побачив маску. Адже є обличчя, скривлені вдаваною мукою на параді осілих народів, але це віка порожніх скринь. Адже в тобі нічого немає, якщо ти нічого не отримав. А в танцівниці я добачив володарку спадщини. В ній було тверде ядро, яке чинить опір навіть катові, бо тягар жорна не видобуде з неї потаємної олії. Це запорука, задля якої вмирають і яка спонукає до танців. Адже людиною є тільки той, хто поліпшив пісню, вірш або молитву, хто збудований зсередини. Його погляд, спрямований на тебе, ясний, бо це погляд людини наповненої. Якщо ти надаєш своєму обличчю якийсь відбиток, воно стає твердою маскою імперії людини. Ти знаєш про цю людину, що вона керована й танцюватиме проти ворога. Але що ти знатимеш про танцівницю, якщо вона лише безлюдна країна? Адже осілі народи не мають танку. Але там, де земля пожадлива, де плуг чіпляється за каміння, де надто суворе літо висушує збіжжя, де людина чинить опір варварам, де варвар душить слабкого,- саме там народжується танок унаслідок сенсу кожного па. Адже танок - це боротьба проти янгола. Танок - це війна, спокуса, вбивство і покута. А який танок ти побачиш у своєї добре нагодованої худоби?

Отже, я відчув смак смерті.

«Дай мені миру стаєнь,- казав я Богові,- миру впорядкованих речей, зібраного врожаю. Лиши мені буття, закінчивши розвиток. Я втомлений від жалоби свого серця. Я надто старий, щоб знову ростити все моє гілля. Я втратив одного за одним своїх друзів і ворогів і від цього засяяло світло на дорозі мого сумного дозвілля. Я відійшов далеко, я повернувся, я дивився й побачив, що люди навколо золотого тільця не зацікавлені, а тупі. А діти, народжені сьогодні, мені чужіші, ніж молоді варвари без віри. Я важкий від марних скарбів, наче від музики, якої вже ніколи не зрозуміють.

Я почав свою працю з сокирою дроворуба в лісі, й п’янів від співу дерев. Отже, чи слід замикатися у вежі, щоб бути справедливим? Але тепер, коли я надто близько бачив людей, я вже втомився.

- Покажись мені, Господи,- бо все стає важким, коли втрачаєш смак Бога».

Після великої звитяги мені приснився сон.

Адже я ввійшов переможцем у місто, і юрба заполонила вулиці під хмарою корогв, кричала й співала, помітивши мене. А квіти вистеляли нам дорогу нашої слави. Та Господь наповнив мене лише єдиним гірким почуттям. Я був, здавалося мені, в’язнем недоумкуватого народу.

Адже юрба, яка оспівує тебе, робить тебе передусім страхітливо самотнім! Те, що дають тобі, відокремлюється від тебе, бо немає місточка між тобою та іншим, хіба що на шляхах Божих. Тільки люди, які простираються разом зі мною в молитві,- мої справжні товариші. Ми приголомшені однаковою мірою і є зернами одного колоса, чекаючи хліба. А ці люди обожнюють мене й створюють у мені пустелю, бо я не вмію шанувати тих, хто помиляється, й не можу погодитись на таке обожнення мене. Я не вмію сприймати фіміам, бо не суджу про себе за думкою інших і втомився від себе, мені важко носити себе самого і