Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

мені треба, щоб увійти до Бога, позбутися самого себе. Отож ті, хто кадить мені фіміам, засмучують мене й роблять пустельним, наче порожню криницю, до якої схиляються спраглі люди. Я не можу нічого дати, що було б чогось варте, і вже не можу нічого отримати від цих людей, простертих переді мною.

Адже я маю потребу передусім у тому, хто є вікном, відчиненим на море, а не дзеркалом, яке наганяє на мене нудьгу.

Серед цієї юрби мені видаються гідними тільки мерці, що вже не переймаються марнотою.

І тоді мені приснився той сон, вітання полишили мене, мов пустий звук, що вже нічого не навчить мене.

Над морем нависала крута і слизька дорога. Буря немов прорвала повен міх, і з нього витікала ніч. Затявшись, я піднімався до Бога, щоб запитати його про причину речей і щоб він пояснив мені, до чого вела та самовіддача, яку начебто накинули мені.

Але на вершині гори я побачив тільки важку брилу з чорного граніту, яка й була Богом.

- Це таки він,- сказав я собі,- незмінний і непідкупний,- бо ще сподівався, що моя самотність не поглибиться.

- Господи,- казав я йому,- напути мене. Мої друзі, товариші та піддані для мене лише ляльки, наділені голосом. Я тримаю їх у руці й орудую ними, як мені заманеться. Мені дошкуляє не те, що вони коряться мені, бо ж добре, коли моя мудрість зіходить на них. А те, що вони стали дзеркальним відображенням, яке робить мене ще самотнішим за прокаженого. Якщо я сміюсь, сміються й вони. Якщо мовчу, вони похмурніють. Моє слово, я знаю, наповнює їх, мов вітер дерева. Тільки я наповнюю їх. Я вже нічому не можу віддавати себе, бо серед цієї незмірної аудиторії чую лише власний голос, який вони відсилають мені, мов закрижаніле відлуння храму. Чому любов лякає мене і чого я маю чекати від цієї любові, яка є лише моїм помноженням?

Але гранітна брила, по якій стікали блискучі струминки дощу, була непроникна.

- Господи,- сказав я йому,- на сусідній гілці сидить чорний ворон, і я добре розумію, що він свідчить про твою велич і здатність мовчати. Але я потребую знаку. Коли я закінчу мою молитву, накажи цьому воронові полетіти. Тоді для мене це буде немов чиїмсь підморгуванням і я вже не буду самотнім у світі. Я буду пов’язаний із тобою таємницею, нехай навіть непевною. Я не вимагаю нічого, хіба що це означатиме для мене, що тут треба дещо зрозуміти.

Я спостерігав ворона. Але він сидів нерухомо. Тоді я нахилився до стіни.

- Господи,- сказав я йому,- ти, звичайно, маєш слушність. Звичайно, твоя велич не може дослухатися до моїх наказів. Якби ворон полетів, я засумував би ще тяжче. Адже єдиний знак я міг би отримати лише від своєї рівні, тобто знову-таки від себе, ще одного відбитку мого бажання. Я знову зустрів би тільки свою самотність.

Отже, простершись, я почав повертатися.

Але виявилося, що мій відчай поступився несподіваному й незвичайному спокоєві. Я вгрузав на багнистій дорозі, продирався крізь терни, змагався з поривами вітру, що шмагав мене, а проте в мені утворювалася своєрідна рівна ясність. Хоча я не знав нічого, але й не було нічого, що я міг би пізнати без огиди. Я не торкнувся Бога, Бог, який дає доторкнутися до себе,- вже не Бог. Не Бог і тоді, коли дослухається до молитви. Я вперше здогадався, що велич молитви полягає насамперед у тому, що вона не має відповіді і що до цього обміну між людиною і Богом не входить огидність комерції. Навчання молитви - це навчання тиші. Любов починається тільки там, де вже не сподіваються ніякого дару. Любов - це передусім молитва, а молитва - це утвердження тиші.

Я повернувся до свого народу, вперше замикаючи його в тиші своєї любові. Провокуючи таким чином його дари аж до смерті. Люди п’яніли, бачачи мої заціплені вуста. Я був пастир, скринька з їхньою піснею і охоронець їхніх доль, господар їхнього добра та життя, а водночас бідніший за них і смиренніший у своїй гордості, яка не давала себе зігнути. Я добре знав, що тут нічого не можна отримати. Просто вони розвивалися в мені і їхній спів зливався з моєю тишею. Завдяки мені вони і я були вже тільки молитвою, що розчинялася в тиші Бога.

 

LXXVIII

 

 

До мене прийшли, щоб висловити свої зауваги,- не геометри моєї імперії, які, до речі, зводились до одного чоловіка, а втім, уже мертвого, а делегація коментаторів геометрів, і тих коментаторів було десять тисяч.

Коли людина створює корабель, вона не переймається цвяхами, щоглами і дошками палуби, а замикає в арсеналі десять тисяч рабів і кілька помічників із батогами. І там розквітає слава корабля. Я ніколи не бачив раба, який би нахвалявся, що подолав море.

Та коли людина створює геометрію й не переймається тим, щоб довести її до кінця, йдучи від наслідку до наслідку, бо на таку працю не вистачить ані її часу, ані сили, тоді вона породжує армію з десяти тисяч коментаторів, які шліфують теореми, досліджують плідні шляхи й збирають плоди з дерева. Та оскільки вони не раби і немає батога, щоб прискорити їхню працю, там немає жодного, хто не вважав би, ніби він рівня єдиному справжньому геометрові, бо, по-перше, він розуміє його, по-друге - збагатив його працю.

Але я, знаючи, яка неоціненна їхня праця,- адже треба звести врожай духу,- і знаючи також, що сміховинно плутати її з творчістю, що є незацікавленим, вільним і непередбачуваним жестом людини, тримав їх на добрій дистанції страху, щоб вони не запишалися й не вважали себе за рівню геометрові. Тож я чув, як вони бурмочуть поміж себе й нарікають. А потім заговорили:

- Ми протестуємо,- сказали вони,- в ім’я розуму. Ми жерці істини. Твої закони - закони Бога меншою мірою, ніж наш закон. Ти маєш озброєних людей, і ця м’язова маса може розчавити нас. Але ми матимемо слушність проти тебе навіть у підвалах твоїх в’язниць.

Вони говорили, здогадавшись, що не ризикують накликати на себе мій гнів.

І поглядали один на одного, задоволені власною сміливістю.

Я замислився. Єдиного справжнього геометра я щодня приймав за своїм