Читати книгу - "Чаполоч, Ігор Астапенко"

а затим

у вíдхлань ранкову кинь

живий окрик.

Здіймай руки.

Всотуй енергію

зародження нового немовляти часу.

Розхитуй

у вітхненній свідомості

свій космічний ю н і в е р с у м.

Будь н и м.

Із піснею пізньотравневого ранку, деревоподібна істото, рушай у тиху путь до заспаного храму лісової хвої. Лельом-полельом думай про безборонну душу могутніх зубрів — живися думанням.

Подайся в танок із самим собою під мелодійне звучання власної полегкості — ногами вільгу землю виціловуй. Перед входом до храму вклонися. Заходь. Будь тихим.

Роззирнувшись, межи пахкими хвойними стовбурами ти знайдеш їхні тіла. Преосвященні тіла чаполочі. Перед доторками до них пірни, деревоподібний, у пóвів малахітової подоби трави — безжурно купайся. Скрапування сонця крізь руків’я дерев усмоктуй — розпромінюйся. І тоді починай. Збирати. Серця в колоссі. Легкими порухами долонь вітай праведну стиглість — квітка до квітки — обабіч пропахлої лінії долі мовчатимуть пуп’янки — дихати їм дозволь. Будь ніжним.

Будь ніжним, коли нестимеш сіро-зелені душі чаполочі. Наче первóлітка чистого на хрестини. Наче пам’ять на прощу. Наче сльозу до обличчя. Відвічально. Сти́ха. Летом привільної птахи, пропахлої високостю. Думкою схимника про гармонію. Чшшшшшшш. Голос впусти всередину плоті — не тривож супокійний рóзмах. Ти — тільки людина, здатна на споглядання. Не-осягнення сутого сенсу власної присутності. Схилення голови перед проваллям. Терпіння плину. Скорення.

Розкладай серця чаполочі на чистій ряднині обережними рухами. Вдихай їхню пахку плоть — видихай присмуток. Сяйним позирком на квітчасте колосся наснажся. Спочинь. Од себе. Хирого на існування.

Рівно двадцять смиренних ранків дивись на зірвані тіла чаполочі в ледь сласному сиропі. Мовчи в унісон із ними. Не допускай думки про можливість доторку. Бійся схибити. Цілуй очима квіти кольору обличчя страченого Ісуса. Тримай дистанцію, енна людино. Пам’ятай про смерть. Не забувай бути. Тримайся зосереджено. Не намагайся зламати годинникову стрілку.

Привіллям

душі

двожильного зубра

освяти

злагідне чекання

настоювання чаполочі-трави.

Жди.

Щоранку трепетно жди.

Трепетно жди.

Жди.

Ж.

Д.

И.

Кожною клітинкою деревоподібного тіла жди.

Наче димчаста горлиця укóханого самця — жди.

ІІ

Фільтрувати не тра’. Бери осьо тако й наливай. Готова вже. Чуєш, як пахне? Свіжа. Глибше вдихни. Так краще чуєш?

Да. Дуже вкусно.

А тепер бери осьо на ложку — сьорбни.

Ммммм... Дай-но і я попробую. Божественно.

Хочеш ше?

Давай.

Прошлий раз була трохи не така якась, чи нє? Мо’, й не така. Тютюн принесла?

Да.

Умніца. Ти ж у мене умніца?

Ага.

Скучила за мною?

Да.

Чьо смутна така? Сталось шось?

Нє. Втомилась просто.

Лягай поспи. Я ондо диви шо склепав. Чим тобі не ліжко, а?

Класно. Люблю тебе, Жень. Дуже-предуже люблю тебе!

...

Під моїми блідо-жовтими нігтями блукають тютюнові хмари. У легенях — осміхається дихання. Кашель тримається десь межи грудьми й горлом — помре від власного звуку. Хрипи перестали лякати. Голос, здається, навіть зоксамитів. Зморшки майже не глибшають. Ямки в щоках не змінилися — змінилась усмішка. У ню став заходити час. Шрами настоялись. Стали чіткішими. Проросли всередину. Бучавіють. Пускають коріння. В очах.

...

Тут дуже висока вологість, і мені час від часу важко дихати. Я згадую слова Лорки — починаю думати про дихання. У ці моменти я підходжу до невеличкої шпарини у вимазаній вапном стіні й спрагло хапаю повітря. Рибиною, викинутою на берег. Я роблю глибокі вдихи, і через якийсь час мені стає легше. Найчастіше задихання приходить уночі, коли я зачиняюсь на замок, — мені хочеться увіп’ятися нігтями в легені й запустити в них кисень.

Коли ти захочеш подумати про абсолютну с в о б о д у, згадай про кисень.

Тут цю будівлю називають літньою кухнею. Нижній ярус — льох, верхній — холодна затхла кімнатка. Стеля — у балках. Підлога — дерев’яна. Саморобне ліжко. Стос рядюг. У кутку стіни — ікона. Богоматері. Ліворуч од неї — годинник. Під — заготівка чаполочі. Ще нижче — ляда. Трухлявий столик — пласка дошка на старій цеглі. Грушка лампи на дротяній гілці. Книжки. Зошити. Шафа. Обігрівач. У центрі — сам собі страшний я. Більше нічого.

На вулицю виходжу тільки за потреби. Зодягаю обідране пальто і пухову хустку сутулої Вєри, трохи підгинаю коліна й імітую її незграбний крок. Іду до вбиральні й назад. Сміюся із себе. Німим сміхом. Нервово плачу. Не очима. Спускаюсь до льоху. Намагаюся заспокоїти себе, дивлячись на слимаків. Курю. Приглушую звук од кашлю долонями. Стримую удари в стіну. Це — найважче. Найлегше тут — пити чаполоч.

Коли починає темніти, я завжди затуляю шпарину в стіні камінцем і запалюю дві свічки. Не вмикати світло — у моїх інтересах. Ховати присутність — головне завдання. Триматися обережно. Нести свій хрест без руху. Дивитися на Голгофу з літньої кухні.

Ууууууух — хууууууу.

...

Поспала трошки? — Да. — Воду будеш? — Ага. Візьми мене за руку. Такий холодний. Замерз? — Трохи є. — Клади сюда — отако. Подивись на мене. — Тобі не страшно зі мною після того, як я тобі всьо розказав? — Нє-а. Якби було страшно, я б тебе тут не приютила. — Точно не боїшся? — Точно. А нада? — Бог його знає. Я сам себе боюсь. Ууууууух — хууууууу.

...

Розказуй тепер, шо там чути. Всьо тихо? — Не дуже, Женічка. Не хтіла тобі казати. Тут такі діла: сищік ходив до Зіновія. Не знаю, шо вони там говорили, але він тебе вроді як здав. Ти умніца: зразу поняв, шо він не буде мовчать. Добре, шо ти втік сюда до мене зразу після сповіді. А тут ше цей поц приїхав — Ларіскі пасіба — ну нічьо, вигребем якось. Мені друге інтєрєсно: нашо ти розказав Зіновію, якшо знав, шо він тебе злиє? — Я не йому розказав, а Богу. Це тебе не стосується. Звідки ти знаєш, шо Зіновій здав? — Мужики в «лісовій» говорили. Уже всі знають, да? — Женічка, давай лучче покурим. — Я питаю: вже всі знають про мене, да? — А як ти думаєш? Сищік приїхав бозна-звідки раді тебе, опитав півгóрода, тебе всі спалили, крім мене, панятно, ти змився красіво — і не будуть говорити? — Шо шé чути? — Нічьо вроді. Ти ж тільки сиди тихо, мамкіне пальто вдіваєш, як виходиш? — Ага. — Всьо ж буде добре, да? — Мусить бути, Міл’. Ууууууух — хууууууу.

ІІІ

Мені було незносно дихати в затхлому квадратику літньої кухні — вийшов у сад. Бездонна криниця ночі з чорною водою — дядько з мозолистими руками крутить залізний ланцюг із діжкою — душа протікає. Місяцю встидно бути голим — провалитися би крізь небо. Лупа з голови Всевишнього обсипалась у темінь — світиться. Прибляклі скелети яблунь — смертельно живі — на рентгені ліхтаря. Хистка зáморозь. Німотні порухи леготу. Ледаче перегукування псів. Зляканого серця стукіт.

Голова людини й