Читати книгу - "Гіркий край, Констандія Сотиріу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«А я й не знав, що існують залізні ластівки, — сказав Карліто, — не знав, що існують птахи із заліза. Колись я чув про мідних орлів та срібних голубів, а от залізну ластівку ніхто ніколи не бачив».
«Це — вигадки все, — відповіла йому Залізна Ластівка, — небилиці про те, що існують мідні орли та срібні голуби, і про якихось інших залізних птахів теж усе побрехеньки. Насправді існує лише залізна ластівка».
«Яка живе на березі річки й робить собі житло з мулу», — додав Карліто.
«Саме так, — кивнула головою ластівка. — Ми живемо по берегах річок і будуємо домівки там, де є вода. Не можемо без води обійтися, без вологи».
«Але, — засумнівався Карліто, — як можна жити біля води, коли ти з заліза, як це: бути залізним і жити біля річки?»
«А отак! — відповіла ластівка. — Можна, коли іншої ради нема. Іржавіємо, що поробиш! Наше пір’я псує вологість, вода вбиває залізо, що містять наші душі. Щоосені наші крила стають важкими через іржу, кришаться об землю з кожним кроком, і ми вже не здатні літати. Це тому, що в ті дні ми шукаємо кохання».
«Що це таке — кохання? — спитав Карліто. — Що з ним роблять?»
«Кохання візьме нас на руки і витягне наше поіржавіле пір’я, — відповіла ластівка. — Кохання візьме нас на руки й одне за одним повитягає все заіржавіле пір’я. Самотужки в нас не виходить це зробити. Ми не можемо летіти в теплі краї з поіржавілим пір’ям, а потім вертатися назад до річки і будувати свої домівки з мулу в вибоїнах, які лишає річкова вода. Треба позбутися старого, щоб виросло нове. Нове пір’я вже не поіржавіє. Дай мені спокій, треба будувати хатинку».
Карліто похитав головою. «Треба кохання, щоб у тебе випало поіржавіле пір’я. Так, адже, якщо кохання не повитягає його, ти помреш».
«Помру, — погодилася Залізна Ластівка. — Якщо ти не полюбиш мене до осені, якщо не полюбиш мене так сильно, що повитягаєш усе поіржавіле пір’я, я впаду на глибоке дно й там помру. Треба тобі полюбити мене до осені, інакше я помру. Дуже полюбити. А тепер забирайся, мені треба будувати хатинку».
Восени Залізна Ластівка обважніла через поіржавіле пір’я і гепнулася на землю, і чалапала, тягнучи свої зіпсовані водою та вологою крила, обламуючи їх об землю. Більше вона не могла злетіти. Карліто взяв ластівку на руки й почав висмикувати поіржавіле пір’я з лівого її боку.
«Нам самим поіржавіле пір’я ніяк не повисмикувати, — сказала Карлітові Залізна Ластівка. — Якби ти не полюбив мене так, що власноруч повитягував усе поіржавіле пір’я, я померла б».
Карліто продовжував вискубувати пір’я з лівого боку, витягав брунатні пір’їни і ламав об землю. Незабаром лівий бік почав знову скидатися на новий. Залізна Ластівка випростала своє ліве крило. «Поглянь лише! — сказала вона. — Поглянь!»
Карліто подивився й поставив ластівку на землю. «Я не зміг полюбити так сильно тебе до кінця, щоб повитягати все поіржавіле пір’я. На це влітку не вистачило часу. Я не встиг полюбити так сильно тебе до початку осені».
«Ти мав полюбити мене дуже сильно, — ридала ластівка. — Мав полюбити дуже-дуже, щоб я жила, або — лише трішки, щоб я померла».
«Дуже-дуже я тебе не полюбив, — сказав Карліто, — але і трішки я теж тебе не полюбив, так, щоб дати тобі померти».
«Я лишуся навік розділеною навпіл», — ридала далі Залізна Ластівка.
«Мого кохання вистачає саме на стільки», — відповів їй Карліто.
«Якби ж це не були вигадки, — сказала йому в сльозах Залізна Ластівка, — якби ж справді існували мідні орли та срібні голуби!»
«Єдине, що існує насправді, — відповів Карліто, — це — Залізна Ластівка. Лише залізні ластівки існують у природі, лише із заліза можуть бути птахи. І ніхто їх ніколи в очі не бачив».
— Тре’ їй положить ножниці.
— Мо’, їй ножниці і не положили?
— У той час, коли вона народжувала.
— У той час, коли вона привела у світ.
— Ножиці прямо під подушку.
— Залізні, тіки вона привела у світ.
— Залізо тебе береже.
— Залізо відваджує Добрих Жіночок.
— Але ножниці складені.
— Якщо покладеш під подушку розкриті ножниці, лихо тебе спіткає, прийде і візьме тебе.
— Мо’, їй під постіль поклали розкриті ножниці?
— Якщо ти важка, то носи собі за пазухою сорок днів.
— Ножниці, еге ж!
— Тіки так можна відвести лихо.
— Ти, Спасуло, засовувала собі за пазуху закриті ножниці?
— Засовувала, шоб залізо тебе берегло?
— Година, коли ти помираєш, Спасуло, і коли народжуєш, одна й та сама.
— Так случаєцця, коли одходить душа.
— Не було нікого в тебе, Спасулонько, хто тебе захистив би.
— Не мала, Спасулонько, ти нікого, хто поклав би залізо для твого захисту?
Якщо Георгія щось затамувала проти мене, якщо вона має через щось гніватися на мене, то це через те, що я погодилася, аби вона знялася на тому фото. Пам’ятаєш, Спасуло, як Георгія знялася на тому фото? Як її, дитя, по-суті, зняли на тій фотографії? На одній з мирних демонстрацій. Біля китайського посольства. Чи американського? Точно, біля китайського. Ми прокидалися, одягалися в чорне і йшли на демонстрацію. На протести. Ледь зайнявся світанок. Я завжди тримала перед собою велику світлину з Йоргосом. Ту, яку з пані Лулою ми зробили впізнаваною. Георгії ми дали нести світлину з нашого шлюбу, фото молодят. Щоб бачили люди, що Йоргос колись був і нареченим, що він не був вічно солдатом. Що от і Георгія вже є, їй два-три рочки, і ми стоїмо в живому ланцюгу біля посольств і вигукуємо, щоб нам повернули Йоргоса, який пропав безвісти. І що — ось вона, тримає наше шлюбне фото. Фото молодят. Що колись ми побралися. І ми стояли завжди в перших рядах, чи тому, що хотіли, щоб у посольствах побачили точніше Йоргосове обличчя, чи тому, що я боялася, як би мені не затоптали в натовпі дитину. Дуже на нього була схожа. Така ж невеличка, так і не виросла. У той день побачив нас один фотограф. «Чекайте, — каже, — чекайте. Хочу сфотографувати дитину. Можна її сфотографувати? Хай мала стане ось тут на розі. Лише нехай не тримає фото лицем до себе». «Георгіє, візьми фотографію як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гіркий край, Констандія Сотиріу», після закриття браузера.
