Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

є тільки сусіди і люди. Що вони самотніші, навіть покинуті, то більше схильні – ба, навіть спраглі – «набутися» з людьми, натішитися розмовою та забавою. Взамін за це – в той проміжок часу, коли не мали власної роботи, – могли й пущу викорчувати для забави, і загатити гірські води. Тож у разі пильної роботи і відповідно до її обсягів влаштовують толоку, роботу, поєднану з частуванням і забавою.

Міра значущості, справа честі господаря – влаштувати прийняття якнайкраще, аби бажання, з яким працюється, не піддавали сумніву, аби зберегти кредит довіри на майбутнє. Уже під час роботи домашні виносять у поле чи до лісу наїдки, напої і тютюн для тих, що працюють, пригощають, якнайгостинніше запрошують, примовляють люб’язно і щиросердо, виправдовуються, просто-таки змушують до учти. Це розпалює завзяття, створює під час роботи настрій, сповнений веселощів та жартів, дух суперництва так, що все разом нагадує скоріше спортивні змагання. Після цілого дня напруженої роботи настає час забави: музика, танці, співи, розповіді, особливі, товариські ігри, відомі тільки у горах, є її змістом. Танцюють усюди: в хаті, у сінях, у стодолі чи на подвір’ї.

Любов до танцю повселюдна й охоплює все гуцульське життя. Танцюють і дорослі поважні люди, і навіть старі. Пісня розповідає про ґазду, який так завзято танцював, що протанцював навіть своє спасіння.

Гуцульських танців багато. Найпоширенішим є коло, танечний круг, що його називають гуцулкою: кілька або кільканадцять людей, тримаючись за плечі, рухаються в потужному розмахові, щораз більше прискорюючи темп, аж до знетями. Часом музика відразу поринає у вир, ввергаючи у нього танцюристів, а часом підходить до нього поступово. Чоловіки врізноманітнюють танець – присідають і танцюють, присівши, при самій землі, підстрибують щупаком угору, вигукують, співають, стріляють із пістолів. Усередині кола іноді вільно танцює одна або кілька пар. Часом, коли коло рухається потужно, але рівно й монотонно, наче махове колесо, замкнуті всередині кола танцюристи шаленіють дедалі більше й більше.

Найдивовижнішими є танці самих чоловіків. Є танець опришків, так званий аркан, сповнений молодечої ритміки з раптовими поворотами, коли для повороту потрібно вловити відповідну мить – ніби мисливець упіймав ціль, готовий до блискавичного удару. Є прадавній танець – так званий круглєк, – у якому танцюристи кружляють із піднятими топірцями. І в круглєку, і у святочних плєсах на Різдво видно, яке значення – на подив чужих – мала колись у танцях зброя. Старі оповіді переказують, як то давніше у танці підкидали гострі й важкі бардки так, що вони безперестану грізно свистали над головами. Як стріляли під час танечної забави так, що нічого не було видно від густого диму. І знову бардки одна за одною весело підлітали вгору і падали, але якось такого не бувало, щоб хтось когось скалічив чи поранив.

Для людей і родин, що мешкають далеко, толока є значною подією. Молодь бавиться, хлопці зближуються з дівчатами, поважні люди обмінюються думками. Часто співають свіжоскладені коломийки про якісь події, що хвилюють загал. Часом повістуни, байкарі або вмілі оповідачі приковують увагу, ніби зачаровуючи ціле зібрання якоюсь казкою, легендою, оповіддю. Старші ґазди діляться спогадами та переказами про давнину, про старовік.

Сидять старенькі, дими з файок, стеляться хвилі диму, розпливаються в тумани і хмари полонинські. Розступаються стіни хати, показуються стежки над урвищами і загони опришків на буйних конях, леґіні в мосяжних бляхах, вежі угорських замків на скелях, і крутяться скляні палаци змія… Або ж сяде серед хати, недалеко від вогню у величезній печі, поміж звуків цимбалів та скрипки, старий сивий ґазда з довгим волоссям, слухачі повсідаються на лави, стільці та припічки, а він наспівує, рецитуючи, і так починає оповідати пісню: «Послухайте, добрі люди, що хочу казати…»

Танці та змагання

Як тільки Фока повернувся з війська, відразу прославився як найкращий танцюрист, як леґінь, що вбирався у найпишніші строї, і як перший на толоках та в роботі. Про строї Фоки ще довго ходили перекази по гірських оселях, по містечках, по панських дворах та угорських замках. Йому так подобалося гарно одягатися, що навіть на полонину, куди добрі ґазди здебільшого йшли у старому поношеному вбранні, він ходив причепурений, і весь його сардак обтягували блискучі ретизи. Так само й пізніше, коли вже був старий. Коли повертався з полонини, то навіть коні його відрізнялися від інших, так гарно були прибрані китицями жерепу.

У ті часи люди не шкодували собі ні храмів, ні забав, не так, як тепер усюди празнують тільки по одному нещасному храмові. А тоді в Жаб’ї були два великі храми (на Божого Тіла і на літню Богородицю) і в Криворівні теж два (на Покрову і на осінню Богородицю), і в Ясенові два. А ще багато людей ходили на Івана Купала через Чорногору на храм до Ясеня угорського, про що тепер уже майже забули. Усі три Дідові суботи відзначали урочисто: навесні, влітку та восени. Згадували предків, вшановували померлих. Люди сходилися на цвинтар з усіх сторін, поводилися гостинно, смачно їли, попивали завжди угорське вино, коли вже дуже бідні – тільки горілку. На Великдень навіть священик святив вино або й горілку, навмисно кропив пляшки свяченою водою з тим, аби це не зашкодило християнам, аби не доводило до гріха.

Фоки не бракувало ніде – на жодному святкуванні, на жодному людному зібранні. А що Шумей зістарівся і Фока був справжнім ґаздою у старій ґражді, його дім був відкритим для всіх. І хоч стояв не при дорозі, але кожен туди заглядав чи й заїжджав, аби дізнатися, що діється, аби побачитися і набутися з людьми. Фока, як колишні гірські ґазди, нікого не відпускав, поки його не нагодує, поки не пригостить і дасть нічліг. А як, бувало, могли натанцюватися й навеселитися випадкові гості у старій Шумеєвій ґражді! Наслухатися співів, музики та всіляких оповідей. Вряди-годи заходили якісь подорожани, так звані «світовани», розповідали новини. А часом з’являвся такий дід, що раз на кілька років сходив зі свого верху, розповідав про давнину, воскрешав її перед слухачами. Ніби серце Верховини забилося у старій ґражді, ніби з її закамарків і подвір’ячок заговорили духи ґаздів та леґінів. Не рахуючись із коштами, Фока влаштовував гучні й пишні храми. Ще й перевершив у цьому давніх ґаздів.

Він усюди мав своїх танечних побратимів. Зустрічався з ними всюди, іноді аж у Сеґеті, куди ходив на ярмарки, а ще в Полянах Угорських, у Косові та Вижниці. Коли зустрічалися побратими, то так витанцьовували, що музикантам аж пальці