Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

вирішувати, що робити далі. Залишався ще один пристрій — він, щоправда, призначений був для Каллісто, та його цілком можна було використати й тут.

— Та й узагалі, — наводив свої аргументи доктор Андерсон, — ми вже бували на Каллісто — там нічого немає, крім усіляких уламків розколотої криги.

Тож заперечень не було. І от, після дванадцятигодинної затримки на його модифікацію та тестування, «пен» № 3 запустили прямо в європіанський «хмарний краєвид» — точнісінько по невидимому сліду його попередника.

Цього разу самописці на зорельоті таки отримали деякі дані — за період тривалістю десь пів мілісекунди. Акселерометр[51] на зонді, відкалібрований для вимірювання перевантажень до 20 000 g, зареєстрував один коротесенький імпульс, після чого його вмить зашкалило. Напевне, усе було знищене набагато швидше, ніж хтось устиг бодай оком кліпнути.

Після другого — та ще гнітючішого — «розтину трупа» вирішили повідомити про все на Землю і, перш ніж відправитися до Каллісто й зовнішніх супутників, дочекатися подальших інструкцій, залишаючись на високій навколоєвропіанській орбіті.

— Вибачте за запізнення, сер, — промовила Роуз Мак-Каллен (це була молода жінка з кольором шкіри, трохи темнішим за ту каву, що вона її приносила), — але я, напевне, неправильно виставила будильник.

— Гм… Наше щастя, — гмикнув вахтовий офіцер, — що не ви керуєте зорельотом.

— Та я взагалі не розумію, як ним можна керувати, — відповіла Роуз. — Тут усе таке складне.

— О-о, воно не таке страшне, як здається, — сказав на те Чанґ. — Хіба вам на ваших курсах не викладали основи астронавігації?

— Е-е… авжеж. Але я багато чого так і не зрозуміла. Орбіти й уся ота тарабарщина…

Другий помічник Чанґ нудьгував, тож подумав, що було б непогано з його боку просвітити трохи свою малограмотну бесідницю. І хоча Роуз не зовсім його типаж, проте, безперечно, вона була приваблива; трохи витрачених на неї зусиль зараз можуть окупитися сторицею опісля. Йому навіть на думку не спало, що, виконавши свої безпосередні обов’язки, Роуз, можливо, захоче піти до себе спати.

За двадцять хвилин, закінчуючи свою просвітницьку лекцію, другий помічник капітана Чанґ махнув рукою в бік навігаційної панелі та з ентузіазмом підсумував:

— Отже, як бачите, насправді майже все тут автоматизовано. Вам досить лише ввести кілька цифр, і корабель сам подбає про все інше.

Роуз мала вигляд стомленої і постійно зиркала на годинник.

— Пробачте, — раптом із каяттям у голосі промовив Чанґ. — Я не мусив був затримувати вас.

— Та ні, це надзвичайно цікаво. Будь ласка, продовжуйте.

— У жодному разі. Можливо, якось потім. Добраніч, Роуз… і дякую за каву.

— Добраніч, сер.

Стюардеса третього класу Роуз Мак-Каллен невагомо ковзнула (не надто зграбно) у бік усе ще відчиненого вхідного люка. Почувши, як той зачиняється, Чанґ навіть не поворухнувся, щоб озирнутись.

І тому він був сильно шокований, коли кількома секундами пізніше до нього несподівано звернувся зовсім незнайомий жіночий голос:

— Містере Чанґу, не торкайтеся кнопки тривоги — вона відімкнена. Ось координати посадки. Садовіть корабель.

Повільно, наче питаючи себе, чи він часом не закуняв і чи не сниться йому оце зараз кошмар, разом із кріслом, у якому сидів, Чанґ розвернувся назад.

Хазяйка незнайомого голосу, якою виявилася Роуз Мак-Каллен, зависла в невагомості біля овального вхідного люка, міцно тримаючись однією рукою за його стопорний важіль. І все в ній, здавалося, змінилося; лише за якусь мить вони з офіцером помінялися ролями. Сором’язлива стюардеса, яка ніколи раніше не дивилася прямо йому в очі, тепер уп’ялась у Чанґа холодним, безжальним поглядом, що змусив його відчути себе кроликом, загіпнотизованим змією. Маленький, але загрозливий на вигляд пістолет, який зручно влаштувався в її вільній руці, здавався зовсім зайвою прикрасою: Чанґ не мав жодного сумніву, що вона дуже вміло змогла б його вбити й без нього.

Хоч там як, а його самоповага та професійна честь вимагали, щоб він не здавався принаймні відразу, без бодай якоїсь боротьби. Щонайменше треба було спробувати потягнути час.

— Роуз, — ледве проказав він її ім’я, яке ніяк не хотіло злітати з його вуст, бо стало раптом якимось непідхожим для цієї ситуації, — це ж просто абсурд якийсь. Усе, що я тобі тільки-но розповідав… це просто обман. Я не зможу посадити зореліт сам-один. Для обчислення правильної орбіти знадобиться кілька годин, і мені потрібен помічник. Принаймні другий пілот.

Пістолет навіть не ворухнувся.

— Я не дурепа, містере Чанґу. Цей корабель не обмежений енергією, як старі ракети на хімічному паливі. Друга космічна швидкість для Європи становить лише три кілометри на секунду. Крім усього іншого, вас навчали також проводити аварійну посадку з несправним бортовим комп’ютером. Тепер ви маєте нагоду застосувати це на практиці: «вікно» для оптимальної посадки за координатами, які я вам дам, відкривається за п’ять хвилин.

— Такі аварійні спуски, — промовив Чанґ, починаючи рясно пітніти, — бувають смертельними приблизно у двадцяти п’яти відсотках випадків.

Правду кажучи, справжнє число становило відсотків десять, але за цих обставин він уважав, що невелике перебільшення буде виправдане.

— Та й минуло вже чимало років, відтоді як я робив це востаннє.

— У такому разі, — відповіла Роуз Мак-Каллен, — мені доведеться ліквідувати вас і попросити капітана прислати сюди когось кваліфікованішого. А це трохи дратує, адже ми пропустимо «вікно», і треба буде почекати годину-другу на наступне… Залишилося чотири хвилини.

Другий помічник Чанґ знав, коли час здаватися, але принаймні спробував щось зробити.

— Давайте ті ваші координати, — промовив він.

Розділ 27. Роузі

Капітан Лаплас миттєво прокинувся вже при перших звуках легенького туркотіння двигунів системи орієнтації, які своїм звучанням вельми скидалися на віддалене барабанне постукування дятла, що з головою поринув у роботу. У якусь мить він навіть подумав, чи не сниться це йому. Але ні, його космічний корабель таки точно міняв своє положення у просторі.

Можливо, зореліт перегрівся з одного боку, і система теплового контролю трохи повернула його. Таке інколи траплялося, і це ставало «чорною міткою» для репутації вахтового офіцера, який повинен був помітити заздалегідь, що температура зовнішньої обшивки наближається до критичної позначки.

Він потягнувся до кнопки внутрішнього селекторного зв’язку, щоб зв’язатися з… а хто там був?.. містером Чанґом на містку. Проте його рука так і не змогла довести цей рух до кінця.

Після днів, проведених у невагомості, навіть десята частина звичної для землян гравітації — це справжній шок для організму. Капітанові здалося, що минуло кілька хвилин — хоча, напевне, лише дві-три секунди, — перш ніж він зміг розстебнути прив’язні ремені та із зусиллям виборсатися зі свого спальника. Тоді він нарешті добрався до кнопки та зі злістю