Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

class="p">Артеміс підморгнув — дуже незвично бачити його таким легковажним.

— Упевнений,— сказав він.— Повір. Я ж геній.

Джульєтта спрямувала літак через Атлантичний океан. Холлі сиділа в кріслі другого пілота і насоло­джувалася обладнанням.

— Гарна пташка,— похвалила вона.

— Непогана,— погодилася Джульєтта і ввімкнула автопілот.— Але йому далеко до ельфійських, еге ж?

— ЛЕП не переймається через комфорт,— зітх­нула Холлі. — В транспортері навіть хробака не роз­крутити.

— Якщо взагалі є бажання його розкручувати.

— Так.— Холлі уважно придивилася до дівчи­ни: — А ти виросла за два роки. Останнього разу, коли я тебе бачила, ти була маленькою дівчинкою.

Джульєтта посміхнулася.

— Багато чого сталося за ті два роки. Більшість часу я боролося з кремезними волохатими чоло­в’ягами.

— Бачила б ти ельфійські бої! Двоє товстих гно­мів у нульовій камері. Те ще видовище! Я пришлю тобі відео.

— Ні, не пришлеш.

Холлі згадала про стирання пам’яті.

— Так,— потупилася вона.— Не пришлю.

У пасажирському відділенні літака Мульч згаду­вав славетні дні свого життя.

— Гей, Артемісе,— чавкав він, ковтаючи ікру.— Пам’ятаєш, коли я мало не зніс Батлерову голову газами?

Хлопець не посміхнувся.

— Пам’ятаю, Мульче. Без тебе ельфи б тоді не впоралися.

— Якщо чесно, то було випадково. Я перелякався. Не очікував побачити такого великого парубка.

— Ну, тоді я зітхну з полегшенням. У тебе просто проблеми з кишечником.

— А пам’ятаєш, як я врятував твою шкіру в лабо­раторіях «Кобой»? Якби не я, ти б зараз сидів у «Хоу­лерс Пік». Що б ти без мене робив!

Артеміс відпив мінеральної води з кришталевої склянки.

— Просто диво, як я дожив до сьогоднішнього дня.

До них повернулася Холлі.

— Час приготуватися, Артемісе. Приземляємося через тридцять хвилин.

— Слушна думка.

Холлі висипала вміст своєї сумки на центральний стіл.

— Так, що нам потрібно? Горловий мікрофон та іридо-камера.

Капітан ЛЕП дістала із купи щось схоже на стріч­ку на липучці. Вона зняла захисний шар і приліпила стрічку до шиї Артеміса. Та відразу стала такого ж кольору, що і шкіра хлопця.

— Меморі-латекс,— пояснила Холлі.— Майже непомітний. Може, мураха, що заповзе тобі на шию, і помітить, але крім неї... Також крізь матеріал не проникають рентгенівські промені, тож мікрофон ніхто не знайде. Він почує все, що скажуть у радіусі десяти метрів, а я запишу на карту пам’яті, вбудова­ну в шолом. На жаль, навушниками скористатися ми не зможемо — занадто помітні. Тож ми тебе почу­ємо, а ти нас ні.

Артеміс зітхнув. Він ковтнув і відчув, як разом із кадиком смикнувся мікрофон.

— А камера?

— Зараз буде.

Холлі витягла із флакончика з рідиною контактні лінзи.

— Справжнє диво. Високе розділення, цифрова якість, можливість запису, кілька фільтрів, включа­ючи збільшення і термал.

Мульч відірвався від курячої ніжки.

— Ти вже починаєш розмовляти, як Фоулі.

Артеміс подивився на камеру.

— Може, це і диво технології, але ж лінзи карі.

— Звісно, карі. У мене ж карі очі.

— Радий за тебе, Холлі. Але в мене, як тобі відомо, сині очі. Тож іридо-камера не підійде.

— Не дивись так на мене, Хлопче Бруду. Ти ж геній.

— Я не можу ходити з одним карим оком, а ін­шим — блакитним. Спіро відразу помітить.

— Ну то і придумав би щось, поки медитував.

— Уже запізно.

Артеміс почухав носа.

— Так, ти маєш рацію. Я тут усе придумую. І ду­мати — мій обов’язок, а не твій.

Холлі з підозрою примружилась.

— Чи це не образа була, Хлопче Бруду?

Мульч виплюнув курячу кістку в найближче від­ро для сміття.

— Мушу сказати, Арті, що такі проблеми на по­чатку операції аж ніяк не надають мені впевненості. Сподіваюся, ти такий розумний, як усім кажеш.

— Я нікому ніколи не кажу, який розумний. Інак­ше всі перелякались би. Гаразд, доведеться ризикну­ти з карими лінзами. Якщо пощастить, Спіро не по­мітить. Якщо помітить, щось вигадаю.

Холлі взяла камеру кінчиком пальця і вставила Артемісові в око.

— Це твоє рішення, Артемісе,— сказала вона.— Я сподіваюся, що Йон Спіро тобі не рівня.

23:00, Аеропорт О'Хара, Чикаго

Спіро чекав на них у приватному ангарі. Зверх свого фірмового білого костюма він накинув тепле пальто. Від галогенних ламп сліпуче блищав асфальт, стру­мені повітря від пропелеру гелікоптера роздували поли пальто. Зовсім як у кіно.

Лишалося увімкнути музику, подумав Артеміс, спускаючись трапом.

Згідно з інструкціями, Мульч виконував роль гангстера.

— Ворушися, хлопче,— гримнув він доволі пе­реконливо.— Не хочу змушувати містера Спіро чекати.

Артеміс уже розкрив рота, щоб відповісти, та вчасно пригадав, що він має бути «переляканим хлопчиком». Нелегко ж це удавати! Бути скромним для Артеміса Фаула — справжня проблема.

— Я сказав, ворушися! — повторив гном і під­штовхнув хлопця. Артеміс спіткнувся і мало не впав на Арно Бланта. Той посміхався, але посмішка та була якоюсь дивною. Зуби Бланту замінили на зро­блені на замовлення порцелянові. І краї у нових зу­бів були гострі. Тепер охоронець нагадував гібрид людини й акули.

Блант перехопив погляд Артеміса.

— Подобаються? Маю ще кілька наборів. Навіть пласкі зуби, щоб краще розчавлювати.

З язика Артеміса мало не злетіло саркастичне за­уваження, але він вчасно пригадав свою роль і при­кусив губу. Спробував пригадати, як діє в такому ви­падку Батлер.

Спіро хлопець аж ніяк не вразив.

— Чудово граєш, синку. Але вибач, щось я сумні­ваюся, що славетний Артеміс Фаул так легко розси­пався на грудочки. Арно, перевір літак.

Блант кивнув і швидко пірнув у салон приватного літака. Там Джульєтта у формі стюардеси старанно розправляла чохли на сидіннях. Попри свою чудову фізичну форму, вона ледь трималася на високих під­борах.

— Де пілот? — гримнув Блант.

— Літаком керував містер Артеміс,— відповіла дівчина.— Він літає, відколи йому виповнилося оди­надцять років.

— Хіба? Чи так можна?

Джульєтта зробила невинний вигляд.

— Я не знаю, можна чи ні, містере. Я просто по­даю напої.

Блант щось буркнув — як завжди, сама люб’яз­ність,— і швидко оглянув салон. Урешті-решт, вирі­шив повірити стюардесі. На щастя для себе, адже якби він вирішив сперечатися, могли б статися дві речі. Перше, Джульєтта могла б ударити його нефритовим обручем. І друге, Холлі, що ввімкнула захист і зачаїла­ся у шафі над сидінням, випалила б у нього з «Ней- трино-2000» і відправила б у забуття. Звісно, Холлі легко замесмеризувала б охоронця, але після того, що він зробив із Батлером, бластер здавався доречнішим.

Блант висунув голову назовні.

—