Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

порядне заняття. Вони добряче наморочилися з ним.

Коли наприкінці шкільних років я обережно завів мову про мої наміри, батько, вислухавши мене, сказав: «Ставай, ким бажаєш. Головне — щоб тобі було добре. Що в наших силах, ми підтримаємо тебе». Я не раз згадував ті слова. Вони неабияк допомагали мені — і в сприятливу, і в скрутну годину.

Жінка похитала головою.

— Він нічим путнім не займався — ні дитиною, ні дорослим. Ото носився з мʼячем, як дурень зі ступою. Вони насилу запхали його в інститут, а потім сяк-так прилаштували. Без хабара точно не обійшлося — котрі батьки зичать лиха своїм дітям? Вони ще сподівалися, що все налагодиться, — знаєте, як то є. А йому й тепер до лампочки. Такого, як він, не виправиш. А міг завести сімʼю і жити, як люди. Хто відмовляється сам собі допомогти, тому ніхто не зарадить. Ви ж бачили, який у нього вигляд? Такого я й ворогові не побажала б, — у її тоні промайнула тінь співчуття. — Але сам винен.

Жінка поправила плетену шапочку.

— Він не міг ходити, сидів в інвалідному візку. Дивом трохи оклигав. Молодий іще, а щоб отак жахливо занапастити себе! — вона похитала головою. — Футбол його і в могилу зведе.

Я покинув парк. Шурхотіли нескінченною вервицею автомобілі. Рекламний щит над дорогою нагадував про найближчі матчі. Післязавтра «Карпати» зійдуться з «Дніпром», через вівторок прийматимуть донецький «Шахтар».

Зовсім скоро дерева вкриються густою зеленню.

Ще два-три тижні.

Або й швидше.

Ти собі не уявляєш цієї радості

Цю відстань я прокладаю пішки — щоразу рідше, а мені так, наче востаннє проходив її вчора. Мені знайома на цьому шляху кожна порошинка, найменша заглибинка в асфальті. Зі шпарини між тротуарним покриттям та придорожною опорою спинається листя кульбаби, я зривав стеблину і дмухав, зачарований, як відʼєднуються і летять парашутики. Вони линули туди, куди я дув, проте іноді вітер перехоплював і ніс їх назад.

Я йшов пішки й тоді, коли руки обривалися, а шлейка спортивної торби вʼїдалася в плече. В проїзд, повз пʼятиповерхівку з покритими нерівним брунатом вхідними дверима, таким самим помаранчевим, як колись, ледь вибляклим, а де-не-де змитим дощами тиньком і білизною на натягнених між черешнями з повапнованими стовбурами мотузках, повз дитячу книгозбірню з балконом, яким жодного разу ніхто не користувався, повз перукарню, куди підліток, до якого я досі, хоч спливло так багато часу, подібний, ходив стригтися і де тепер торгують польською та німецькою сантехнікою, через колишній цвинтар з надгробками музикантів і правників, між готелем і муздрамтеатром, попри світлофор, уздовж приватних садибок, що впираються в сквер — розхристаний і незатишний, як усі інші перед вокзалами, куди доводилося коли-небудь прибувати.

Розігрітий ходою і сонцем, що припікає, я скидаю зимову куртку, а тоді скручую і прищіпаю її до наплечника.

Зненацька чую смак стиглих ягід: озираюся, і хоча черешневого саду звідси не видно, бачу його настільки ясно, наче він безпосередньо переді мною. Ще мить, і дерева вкриються рясним цвітом.

Експрес відходить о чотирнадцятій тридцять дві з лівого крила вокзалу, а вже о шістнадцятій двадцять пʼять прибуває до Львова. Це всього-на-всього переобладнаний дизель, і хоча подібну відстань сучасні локомотиви долають суттєво швидше, відчуття таке, ніби здійснено неймовірний прорив.

Пасажири фотографуються на тлі конструкції з обтятими лініями, наче останньої миті дизайнерам забракло сміливості, а тоді йдуть займати місця в котромусь із трьох наскрізних вагонів.

Вокзал добудували тисяча девʼятсот шостого. Крім приймання і відправляння поїздів, він правив за кулісу для кінозйомок: щоразу то були фільми про війну — зі зброєю, ретроавтомобілями, штучними, а деколи справжніми дощем і туманом, в яких безнадійно розчинялася любовна лінія, що ніколи не була головною, і німецькою вивіскою над рестораном, яку одного разу забули зняти. Коли їх демонстрували по телевізору і я впізнавав на екрані обриси, мене охоплювало ні на що не схоже почуття.

Колія ділила місто на дві нерівні частини, по той бік лежала його скромніша, не така досліджена й загадковіша половина. В будинку над дорогою мешкала Корнелія, моя однокласниця. Дорога була довгою, можливо, найдовшою. Дивним чином вона нікуди не вела. Почавшись по цей бік, тяглася під міст, а звідти далі і далі, поки раптом закінчувалася. Об одинадцятій двадцять пʼять час на ній зупинився назавжди. Але то — інша історія.

Одного дня я вперше зайшов у вагон. Позаяк мій відʼїзд планувався заздалегідь, квиток уже лежав напоготові. Залізничні квитки були таким самим дефіцитом, як будь-що інше, крім, хіба, юності, якої здавалося досхочу. Я брав його, роздивлявся і клав на місце. Я поводився з квитком так, мовби переді мною на столі лотерея, в якій я пан чи пропав..

Була за чверть шоста, стояв тихий літній світанок. Біля кас у марній надії юрбилися дорослі — самі, з клунками, з валізами, з дітьми. Характерний душок вокзального приміщення — його не вивітрювала ні хлорка, що її додавали у поцинковане відро, куди занурювали шмату, якою кілька разів на добу протирали підлогу, ні протяг від навстіж розчахнених, підпертих зашмульганим деревʼяним бруском дверей.

Поїзд запізнився і вкотився на станцію переповненим. З вагонів вийшло по жменьці заспаних пасажирів, розгублених і наполоханих, решта подорожували далі. Над входом на перон ще не висіло електронне табло, а проїзні документи касирки заповнювали рукою.

Я дивлюся на той бік, мій погляд прикипів до обрію над тополями і дахами складських приміщень, воно сильніше за мене, і щойно як оголошено завершення посадки, прямую до вибитого у квитку вагона.

Того, що сталося, не виміряють слова. Речення відмовляються вʼязатися в оповідь — непослідовні, не ті, вони пручаються і бунтують.

Ніщо не поверне втраченого.

Шерега акацій вздовж насипу, ледь віддалік, вони раптово зʼявляються й так само раптово закінчуються, півтора десятка дерев — хто, коли, навіщо їх тут посадив? Чорні силуети з простертими вгору кістлявими руками — німотні, колючі, неприступні. Поїзд скидає швидкість, і хоча показники на табло не опускаються нижче за 55 км/год., здається, наче ми зупиняємося.

Небо вкрите білими дюнами. Бруньки на кущах ось-ось перетворяться на зелене листя, над ними — біла, мов сніг, алича. Серед несміливо зазеленілої трави — галявинка з розсипаними край залізничного полотна цятками лагідно-жовтих примул. Щороку вони зацвітають на цьому місці о цій порі.

З надрізів у білій корі беріз в пластикові пляшки скрапує сік. Коло переїзду хлопчик і дівчинка махають руками, їх уже не видно, експрес стрімко набирає швидкість, і щойно тоді я помічаю, як моя, наче вона не моя, долоня застигла у вікні. Я відхиляюся назад.