Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

сукні, потім ще довго не наважувалася купити її — приходила, міряла, зітхала, вішала на місце, наче відділ жіночого одягу був продовженням нашого хатнього ґардероба, а сукня — його частиною. Коли мати нарешті зібралася з духом, сукні, звісно, вже не було.

Я мала платтячко в теплі весняні тони, з яким не бажала розпрощатися ще довго по тому, як з нього виросла. Воно нагадувало мені про неповторний щасливий час, коли ми жили вдвох, — такий самий короткий, як те платтячко. Мати не радилася зі мною, інакше я наполягла б на тій сукні — мама ніколи не матиме такої гарної, як та. Моя мама мала здатність усе втрачати. Вона була чудовою матір’ю; і вона мала прекрасне імʼя: її звали Марія. Якби можна було обирати батьків, я тоді і тепер обрала б її.

Незнайомець відразу не сподобався мені. Він від самого початку не церемонився. Дивно, як мати могла покохати такого. Він був далеко не красенем, щоб засліпити з першого погляду; єдине, чого йому не бракувало, — нахабства.

Я затялась, не підозрюючи, однак, які зміни він принесе в наше життя. «Ти зовсім-зовсім не радієш? — допитувалась у мене мати, на що я з напускною байдужістю знизувала плечима. — Ти не мусиш його любити, але ти зобов’язана ставитися до нього з повагою». «Будь ласка», — усміхалась вона. Вона ще хотіла додати: «Батьків не вибирають», — проте вкусила себе за язик, мовби вгадавши мої думки.

Перша зміна настала того самого дня, коли незнайомець переступив поріг нашої оселі. Він зробив це з такою безцеремонністю, наче то ми прийшли до нього додому, мало не затраснувши перед моїм носом двері.

Наше помешкання складалося з двох кімнаток — ліворуч і праворуч, а зовсім праворуч вузьке відгалуження вело попри спільні ванну і туалет на кухню з прилаштованим до підвіконня опускним столиком на дерев’яній ніжці. Більша кімната, призначена для вітальні, правила нам за спальню, а зовсім крихітну другу, в якій стояв вузький продовгуватий диван, мама використовувала для складання речей.

— Ти велика дівчинка, — мовила мати.

— Ти хочеш мати свою кімнату? — запитав незнайомець.

— Ні, — я злякалася власної рішучості.

— Ти матимеш свою кімнатку, а ми будемо поруч, — вламувала мене матір.

Моя сміливість куди й поділася, з очей полилися сльози; «ми», сказане нею, приголомшило мене, адже доти «ми», це були вона і я. «Ми» були світом, в якому було добре, й ось він раптом зникав.

— Не плач, бо я теж зараз розплачуся, — мати спробувала обійняти мене, але я випручалася.

— Будь чемною дівчинкою, — з притиском сказав незнайомець.

Я заціпеніла.

— Інші дітки про таке мріють.

Я розуміла, що мене спекуються, і саме тому, що це роб­лять дорослі — моя матір з чужим чоловіком, було особливо дошкульно. Хоча мати не ставилася до мене гірше, ми дедалі рідше бували разом.

Згодом, коли я довше не стримуватиму того, що переповнюватиме мене, з материних очей скотиться по великій сльозі.

— Ти засуджуєш мене? — вона простягне назустріч мені свої спрацьовані руки, а я, мов обпечена, відсахнуся.

Помовчавши, вона додасть:

— Ти ще маленька, Надійко. Виростеш і все зрозумієш.

Не так сталося, як гадалося. Хоча я виросла і зрозуміла, від того «все» не залишилося нічого, крім спогадів, що краяли гостріше за гострі уламки.

— Я так люблю тебе! — додасть вона якось розсіяно.

До самого кінця мати розривалась між мною і ним, а я тільки поглиблювала її муки. Бачачи, як вона страждає, я впадала в нестямну лють.

Незнайомець працював місяць у нічну, місяць у денну зміну. Високий, схильний до повноти, біля мами він ще більше погладшав. Невдовзі черево напинало сорочку, так що здавалося, наче ґудзики ось-ось відірвуться. Коли він йшов, воно погойдувалося, як наповнена рідиною куля. Вмиваючись, він заливав ванну водою, так що туди годі було зайти. Він не звертав на нас із мамою уваги.

Йому все належало першому. Він то сновигав по хаті в трусах і майці, то лежав, утупившись в автомобільний журнал. Я не пам’ятаю, щоб він коли-небудь займався чимось іншим. Він зовсім нічого не допомагав. Прибирала, виносила сміття, робила покупки, готувала їсти, мила посуд матір.

Матір виправдовувала його, бідненького, який так утомлювався, тоді як по ньому цього було не сказати. Я так ніколи і не дізналася, чим він займався. Я бажала, щоб ми знову опинилися вдвох, проте хоч скільки я вкладала снаги, мої замовляння не діяли: я ходила до звичайної школи, де не виховували чарівників.

Незнайомець покидав оселю пізно ввечері з повним пакунком їжі, а я йшла спати, отримавши швидкий материн поцілунок. Вона танцювала навколо нього, наче боялася втратити його; буцім то він утримував нас — її і мене. Коли мати приводила мене з садочка, а згодом зі школи, він безжурно хропів у колись нашій з мамою спальні, а прокинувшись, вивалювався на нас, ніби не розумів, хто ми такі і що нам тут треба.

Фальшива ідилія, що трималася на рабській покірності матері, протривала недовго. Ні, матір не прогнала його, як мені понад усе кортіло, проте дедалі частіше насмілювалась на опір. А не раз замість жагучого поцілунку вона зустрічала його сповненим німого докору поглядом. Якщо він мій батько, чому вона ні разу не поцікавилася в нього, де він був усі попередні роки?

Я раділа їхнім поганим стосункам, водночас боячись сцен, що спалахували між ними. Врешті-решт вона обплітала руками його шию, чим усе вичерпувалося, інколи ж він брутально відштовхував її.

Він поводився з нею, як із ганчіркою. З денної зміни він дедалі частіше вертався напідпитку. В такі вечори він розперізувався, лаявся на всі заставки і міг здійняти на маму руку. Я чимдуж заривалась під ковдру, прагнучи якнайшвидше забутись. Зранку вони вставали, мовби нічого не трапилось, лише синці на мамі підтверджували, що мені не наснилось.

Незнайомець намовляв маму придбати автомобіль, а коли вона пояснювала, що не має потрібних заощаджень, він схиляв її розміняти помешкання, продавши одну кімнату й підшукавши для нас однокімнатне. Він переконував, що ми всі помістимось там, і як це чудово мати свій транспорт. Коли він вимовляв слово «море», обіцяючи повезти нас туди, мама, зиркнувши на мене, впадала у вагання, аби врешті, як усі попередні рази, сказати «ні», спершу невпевнено, потім ще раз, змагаючись з ним, а ще дужче з власними сумнівами.

Що було б, якби вона не відстояла нашої оселі? Чим би все завершилося? Я не раз розмірковувала про це. Можливо, отримавши автомобіль, він дав би нам спокій.