Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

скажи татові, що прийшов син рі… (вона була мало не бовкнула «різників») сеньйорів Тантанісів.

Але художник уже йшов до дверей, витираючи руки ганчіркою, змоченою скипидаром, і ще з патіо, — оскільки двері звідти розчинялись просто до вітальні, — привітався:

— Доброго здоров’я, юначе! Прошу, заходьте.

Рікардо зайшов, але мало був не подав руку доньці замість її батька. Обік своєї матусі, тонкої й довгої, мов стеблина лілії, просто перед ним стояла усміхнена п’ятнадцятирічна Сімонета. Смагляве золотисте обличчя, сині очі, опушені віями, що злітали аж до брів, вигнутих правильними дугами.

— Оце я зайшов до вас… — промимрив Тантаніс, засліплений красою Сімонети.

— Ви тільки не подумайте, що я забув про замовлення ваших тата й мами. Щоправда, я зробив не все, що сподівався зробити за цей час. Боліла кила. Вилізла після операції. Не доведи господи мати килу. Відколи в мене видалили апендикс, у мене час від часу болить кила, а я боюся ще раз лягти на операцію.

— Чому?

— Бо Сімонета, моя донька, якось принесла французький журнал і переклала дещо звідти. Там писали, що з тисячі оперованих під анестезією один залишається на операційному столі.

— Але ж…

— Знаєте, юначе, навіть імовірність один на тисячу, хоч хай яка мала, все ж страшна для таких, як я, котрі дуже бояться смерті. Як я вам уже сказав, я трохи затримався з роботою, бо маю багато інших замовлень.

— А я прийшов…

— Сказати, щоб я вам не робив Іуди? Розумію. Повірте мені, я все розумію. Уявіть собі, Сімонета, моя донька, яка навчається в гувернанток, теж не хоче, щоб я робив Іуд.

— Мене прозивають Іудиною сестрою, — мовила Сімонета співучим, переливчастим, кришталевим голосом, — бо тато виготовляє Іуд.

— Зовсім навпаки, зовсім навпаки, — заперечив Тантаніс. — Я прийшов попросити вас, щоб ви, коли це можливо, замість одного, зробили два опудала.

— Двох Іуд?

— Так, двох Іуд.

— Ти диви, — зауважила жінка, котра говорила більше носом, аніж ротом.

— Нечувано! — розкинув руки Матісано. — Знаєте, є речі, що зворушують нас, митців. Новизна, таке, чого не побачиш щодня, тому справжній художник завжди шукає…

— …таке, чого не побачиш щодня, — доказала своїм мелодійним голосом Сімонета.

— Кращого визначення мистецтву й не даси, — усміхнувшись, мовив Рікардо Тантаніс, хоча художникова дружина, промовляючи в ніс, дала йому зовсім інше визначення:

— Мистецтво — це бредня…

— Балакай, балакай, — урвав її Матісано, — а я тобі кажу: мистецтво — це все, так, усе, поки воно залишається мистецтвом.

Сімонета повела своїми круглими синіми, інколи аж зеленими очима туди, де стояв, уже поза простором, юний відвідувач. Поза простором, бо він перед цим невимовним створінням ніби перенісся з країни вічної весни в весну Боттічеллі.

— Я б хотів подивитися деякі ваші роботи, — сказав Рікардо, намагаючись продовжити відвідини.

— Проходьте сюди. Це майстерня. Справжня тюрма. Хіба тут даси лад, коли все тепер коштує так дорого. І важко знайти помічників… — В одному з кутків майстер підняв полотно: на дерев’яних лавах красувався шерег святих, ангелів і непорочних дів, що дивилися на них скляними очима. — Усе це замовлення з нашого міста, зі столиці, а також з деяких довколишніх селищ. Чернечим братствам уже набридло бачити одні й ті самі лики святих, і вони їх замінюють. Замовляючи, кажуть: зроби так, щоб лик був інший. Як бачите, я роблю також горщики. Мистецтво на службі домашнього побуту. Горнята з фігурами тварин. За них добре платять. Горнята для багатих домів…

— Авжеж, — погодився Рікардо, — бо в бідних халупах замість горнят користуються старими череп'яними баняками, потрісканими й пощербленими з усіх боків… — І всміхнувся до Сімонети, котра, теж усміхаючись, нервово стріпувала своїми кучерями, що спадали на її чудові плечі.

— Дуже дотепно! — вигукнула мати. — Старі череп’яні баняки, потріскані й пощерблені з усіх боків… Так, це також наші горнята, які ми колись продавали. А тепер замість них ми продаємо ведмедів, слонів, котів і качок, що спокушають дітей порозбивати їх і допастися до ласощів, які заховано всередині. Адже все має свою солодку серединку…

Сімонета відчула, як зашарілися її щоки. Їй було соромно за матір, що так недоладно висловлювала свої думки перед людьми.

— А де ж Іуди? — спитав Рікардо. Він хотів побачити, як майстер їх робить.

— A-а, Іуди… Їх не можна показувати, доки не закінчиш.

— Забобони…

— Яких треба дотримуватися, — відказав майстер.

— Дотримуватися треба тільки святих заповідей, — озвалася в ніс його дружина.

— Це примхи, сказав би я, — звернувся Рікардо до Сімонети, зачарований її виглядом, — у художників, сеньйорито, свої примхи. Та й у вас мають бути свої забобони…

— Усі ми трохи забобонні, чи не так?

— Тільки у жінок забобон зветься кокетством.

— То це ви мене називаєте кокеткою?

— Так, Сімонето, він тебе називає кокеткою. Але я мовчу. Цей юнак — студент…

— …права, — підказав Рікардо.

— От і маєш нагоду, — вела далі мати. — Можеш його спитати…

— Атож. Скажіть, це правда, що на демонстрації у скорботну п’ятницю мають провезти архієпископа верхи на ослі? Ой, ні, не сеньйора архієпископа, — виправилася, зніяковівши, Сімонета, — а його подобу?

— Це вже неповага, — зауважила сеньйора.

— Чому неповага, жінко? Чим архієпископ, хоч який він там є, кращий від Христа?

— Куди це ти хилиш?

— А туди, що Ісус в’їхав у Єрусалим верхи на ослі.

— Бо тоді так було заведено…

— Ні, жінко…

— Не можу сказати вам нічого певного, сеньйорито, — відповів Рікардо Сімонеті, поїдаючи її очима, — бо не належу до організаторів демонстрації, а ті, що її готують, тримають усе в суворій таємниці.

— Як тато своїх Іуд?

— До речі, про Іуд, — мовив Матісано, ставши перед Тантанісом. — Замість одного ви тепер хочете мати аж двох. Що ж, можна зробити, тільки мені треба знати, чи такого самого завбільшки, схожого, чи інакшого…

— Зараз поясню. Я хочу, щоб бодай один з них був убраний латифундистом, багатим латифундистом. Широке сомбреро, пістолі й таке інше…

— Тоді вам доведеться заплатити вдвоє дорожче.

— Замість тридцяти динарів одержите всі шістдесят.

— Коли в сім’ї заводяться грошенята, — зауважила дружина, — Сімонета в цей час нахилилася погладити песика, що лащився до неї, — то подвоюються й витрати, їх стає удвічі більше.

— І ви заберете їх, як домовлено, — в четвер перед скорботною п’ятницею…

— Перед п’ятницею, в яку має відбутися демонстрація, — озвалася Сімонета, бавлячись із песиком, що розгавкався.

— Краще, якби в середу… — сказав Тантаніс.

— У середу?

— Якщо ви не проти, я сам заберу їх у вас. Так буде краще. Тоді й заплачу вам решту. Тато дав вам завдаток?

— Та трохи дав. Але не турбуйтесь: я підписуюся під зобов’язанням на двох Іскаріотів, — відказав майстер і безгучно засміявся.

Песик заливчасто гавкав на