Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Глава 19

Наш охоронець відчиняє ворота й похмуро розглядає бампер мого позашляховика. Давид зупиняється у дворі, глушить двигун. Схоже, це вже стало традицією. Привозить мене після «пригод» додому й повертається до себе.

— Вибач, що знову довелося через мене волочитися незрозуміло куди, — промовляю винувато й підіймаю на Давида погляд. Від самого його вигляду серце починає битися прискорено, а думки плутаються.

— Нічого страшного. Телефонуй в разі чого, — відмахується він від мене.

— Може, сходимо разом кудись? — з надією питаю я, неочікувано навіть для себе самої. — Адже я маю тобі якось віддячити за допомогу. Я знаю одне хороше мі…

— Лєро, — різко перебиває він мене, — нагадай, скільки там тобі років? — заганяє мене в глухий кут своїм запитанням.

— Двадцять, а що? — дивлюся на нього з подивом.

— Я старший від тебе на дев’ять років. Якщо ти сподіваєшся на щось чи закохалася в мене, то викинь це зі своєї прекрасної голівки, гаразд? — кожне його слово, немов гостра голка, входить у моє серце, завдаючи болю.

— Я не… — намагаюся виправдатися, але гублюся. Моє обличчя заливає фарба сорому. Почуваюся дурепою. Він усе ж таки зрозумів, що я плекаю до нього почуття.

— Лєро, якщо в тебе будуть проблеми, завжди можеш звертатися до мене, я намагатимуся допомогти, але не потрібно вигадувати собі в моєму обличчі принца на білому коні. Ми з тобою з різних світів, розумієш?

Його голос звучить м’яко, ніби він розмовляє з нерозумною дитиною, але від цього менш прикро не стає. Злість і роздратування зникає з його погляду, тепер він виглядає втомленим і відчуженим.

— Ти, напевно, щось не так зрозумів, — знаходжу в собі сили зібратися з духом і не показати, наскільки сильно мене зачепили його слова. — Це було всього лише дружнє спілкування. Як і запрошення на вечерю. Ти взагалі навіть не в моєму смаку, — дивуюся тому, наскільки зарозуміло звучить мій голос і як легко мені вдається брехати. Сама ж мрію, щоб він якомога швидше звалив із моєї машини і я змогла дати волю сльозам.

— Добре, якщо так. Тоді на все добре, Лєро, і не потрапляй у неприємності хоча б тижні два, — криво усміхається він і зачиняє дверцята автомобіля. Наостанок обдаровує мене поглядом, повним жалю, немов він хоче залишитися поряд, але з якоїсь причини вимушений піти.

Нарешті, немає потреби стримуватися. Щоками течуть гарячі сльози. Так прикро. До жаху. Адже мені здалося, що між нами проскочила якась іскра. Проскочила ж!

Я здригаюся, коли хтось стукає у вікно мого автомобіля. Швидкими рухами стираю з очей непрохану вологу, повертаюся й помічаю батька. Він не чекає, коли я опущу скло, тому обходить автівку, оцінює завданий мною збиток, а потім сідає на водійське місце поряд зі мною.

— Привіт, — втомлено зітхає він, плескаючи дверцятами. — Ти що, плакала? — застигає, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Це через аварію. Злякалася, — намагаюся запевнити його, на щастя, брехати майже не потрібно.

— Ясно, а я вже подумав, що через хлопця, який щойно вийшов із нашого двору. Вигляд мав такий, ніби ви посварилися, — допитливо дивиться на мене.

— Та ні, може, просто незадоволений, що через мене знову довелося залишити всі свої справи.

— Ну, якщо чоловік викликався допомогти, отже, жінка йому небайдужа. Тому злитися він через це точно не буде. Не погрозами ж ти його змусила приїхати до тебе?

— Ні, тату, ми просто… знайомі. Як жінка я йому точно не цікава, — із сумом промовляю я і відчуваю, як губи починають тремтіти. Насилу стримую в собі схлип.

— А він тобі, схоже, подобається, так? — не дає спокою цій темі батько.

— Ми що це, про хлопчиків із тобою зібралися розмовляти? Не вірю в це, тату. Ну ні, не буду з тобою таке обговорювати, — сміюся я, долонею розмазуючи по щоках вологу.

— Маю ж я знати хоч щось про обранця доньки, — жартівливо хитає головою батько й підморгує мені.

— Думаю, я не в його смаку, тату. Ми просто спілкуємося, от і все. Швидше за все, це була наша остання зустріч. Тож немає про що говорити. За автівку, до речі, пробач. Я не знаю, як так сталося, — винувато втупивши погляд промовляю я, і тягнуся до ручки дверей. — Антоніна вже, напевно, вечерю приготувала. Ходімо, нас зачекалися там.

— Ти дуже гарна молода дівчина, Лєро, — батько раптом стає серйозним, дивиться на мене з теплом у погляді. Для мене це нове. Адже зазвичай йому справи до мене немає. — От побачиш, він змінить думку. Я, до речі, про нього з’ясував. Хороша сім’я, брат впливовий, я навіть справи з ним якось вів, на службі тільки позитивні відгуки. Гідний молодий чоловік. Навіть здивований твоїм вибором. Я очікував, що ти притягнеш у дім якогось рокера чи, що ще гірше, — байкера.

— Тату, ну навіщо? — закочую очі. — Він коли дізнається, що ти вже зібрав на нього товсту теку, точно втече від мене, не озираючись.

— Потрібно ж було перевірити, з ким водиться моя донька. Леонов хороший хлопець, довірити такому доньку не страшно. А те, що квартира в нього в сталінці й не багатий — не біда. Адже я теж колись як він був. Вдень і вночі на службі за копійки зникав. Тож допоможемо, в разі чого…

— Ну тату! — усміхаюся я, не вірячи тому, що він тут уже розпланував наше життя. А сама чіпляюся за кожне слово, яке він промовляє. Тепер я знаю, яке прізвище в Давида, що в нього є брат і живе він десь у спальному районі. — Я йому не подобаюся, тож нумо закриємо це питання. Ти мене бентежиш такими розмовами. А ще лякаєш. До цього тебе ніколи не цікавило, з ким я товаришую.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍