Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Розділ 26

В'язниця стала своєрідним домом, а воля… там я ніби в гостях. Тут все просто, зрозуміло, я як риба у воді у клітці. Тільки моя клітка, вона в душі. Голубка зрадила, і мені б викинути її з голови. Відсидіти, поїхати якнайдалі, почати все з нуля. Це був би логічний та правильний вихід.

На жаль, нитки, які нас пов'язали міцніші за будь-які докази розуму навіть інстинкту самозбереження. Я знову гинув, згоряв від бажання побачити її, і нічого не міг з цим зробити.

Я був один… абсолютно один у всьому світі. Замкнений, одержимий… Просвіту немає. Але я виживав, надія давала сили. Адже я все одно вийду, знайду її і подивлюся у безсоромні очі.

Подивитися довелося набагато раніше, ніж я гадав. Голубка, оточена блакитним ореолом небесної свіжості, діяла як професійний кат. Незабаром вона прийшла подивитися на плоди свого творіння. Я знову опинився у вже знайомій обшарпаній синій кімнаті, вона сидить на столі, закинувши ногу на ногу. І серце знову шалено колотиться, вже десь у горлі радісно волає. Жадібно вбираю улюблені риси обличчя, і помічаю ... що все ж таки не те, не так як раніше.

Нехай одержимість не втекла, але в неї з'явилася подруга – ненависть. Поки що слабка, лише набирає сили, але цілком відчутна. Я дурію без Василіси, але не можу їй пробачити. Нічого я не забував. Образи збиралися в мене в душі, затоплювали мене, і коли чаша переповниться, вони вибухнуть.

- Навіщо прийшла? – близько не підходжу, хоч її запах уже починає лоскотати ніздрі.

- Тебе побачити, - і знову небесна гладь. Вона затягує.

– Ще не все зробила?

- Далеко не все, Нік, - підводиться і сама до мене йде. Хода плавна, граціозна, вона летить, розправивши білі крила.

- Що ще, Васю? Малий термін дали, треба більше? Чи прийшла помилуватися справою рук своїх?

Мовчить, її губ торкається легка посмішка. Підходить впритул. Притискається. Охоплює моє обличчя своїми долонями.

- Колись ти зрозумієш. Інакше було не можна, – шепоче мені в губи.

Вона надто близько, а моя одержимість, вона знову перемагає. Ще недостатньо ненависті я виростив, вона слабка, і не дає мені сил відштовхнути голубку. Зневажаю себе, знову лечу в її тенета. Цей солодко-болісний полон не можу без нього.

Ти помилилася, Василісо, тебе вже нема, а я так нічого й не зрозумів. Ні на грам не розгадав таємниць твоєї душі.

Я не зміг тоді їй протистояти. Піддався чарам. Тільки насолода пішла, стало все більше гіркоти, болісної та нестерпної. Наші побачення, вони залишали відбиток чорноти, чогось неминучого та страшного. Немов ми відчували, що нитки обірвуться, і як потопаючі хапалися за них. Продовжували агонію.

Я досі впевнений, вона мала до мене почуття. Всупереч її підступам та іграм було те, що зіграти неможливо. Тяжіння… сильне, нестерпне, воно ламало та руйнувало все на своєму шляху… і воно не могло бути одностороннім.

Минуло два роки, біль, очікування, страждання, листи, зустрічі. Все повернулося... і ні, все змінилося. Вона приходила частіше, писала постійно, вона стала ласкавішою, але так і не відповіла на жодне моє запитання.

- Знання вбивають, Ворон. А я хочу, щоб ти жив, - цю її фразу, яку вона неодноразово повторювала, я запам'ятав назавжди.

Це вона мене вбивала... дарувала надію і відразу відбирала... Примушувала жити на пекельному вулкані, без шансу на порятунок. Вище моїх сил, за межею було відмовитися навіть від болісних зустрічей. Нехай вічні тортури, але з нею, заради неї. Завжди.

Так не буває!

Кохання знищувало мене, мою особистість. Хоч і робило сильнішим, змушувало вигризати своє місце під сонцем.

А потім Василіса зникла. Вона перестала писати. Приходити. Півроку тиші…

Якщо я думав, що жив у пеклі, як же я помилявся... Моє справжнє пекло почалося без неї, без звісток, поглядів, звісток... Танула надія, тривога роздирала на частини, я відчував, як розпадаюсь на атоми і молекули чистого, нічим нерозбавленого болю.

Невідомість – найгірший кат. Вона мучить витончено та повільно. Приходить момент, коли ти готовий все віддати лише за одну крихту інформації.

Я отримав, чого так відчайдушно жадав. Інформація опинилася в руках Слави. З нею ми не втрачали зв'язку, підтримували спілкування. За дивною примхою долі Слава виявлялася завжди поруч і саме в той момент, коли її найбільше потребували. Тільки разом із допомогою вона несла й проблеми. Слава теж затягувала у свої тенета інтриг. Обплутувала так, що без втрат не вибратися. Тільки наші тенета були взаємовигідними. У мене були важелі тиску на зміюку, я зберігав дуже багато її таємниць. Як не парадоксально це звучить, у мене були причини їй довіряти.

– Тебе можна привітати, – заявила, коли я переступив поріг.

- Жартуєш? – сів на стілець, зчепив руки в замок.

- Ніскільки, - цокає язиком.

- Викладай, - душу вже здавлює колючий дріт. Чую щось гряде.

- Скоро ти станеш татком…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍