Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

До речі, як лиховісно натякнув Гвін, Оярса, на відміну від гросів, не тримається переконання, що не можна проливати кров гнау. Зрештою, Оярса править сорнами так само, як і тросами та пфіфльтріґами. Можливо, це просто титул якогось верховного сорна.

Ренсома знов охопила тривога. В душі піднімався, настирно заявляючи про свої права, давній страх землян перед чужим, холодним розумом, надлюдським за силою і нелюдським за жорстокістю. Проте він вперто торував шлях уперед, до Мелділорна. Не може бути, щоб гроси корилися якомусь злому страховиську; крім того, вони самі говорили — чи це вже у нього так розбурхалася уява? — що Оярса не сорн. То хто ж він тоді такий — їхній бог? Той ідол, якому сорни хотіли принести його в жертву? Ні, хоч у поясненнях гросів було багато незрозумілого, вони однозначно заперечили, що Оярса — Бог, коли Ренсом висловив таке припущення. З їхніх слів випливало, що існує тільки один Бог — Малелділ Юний. Та й годі повірити, щоб Гйої і Гногра могли поклонятися якомусь обагреному кров’ю бовванові. Якщо, звісно, сорни, поступаючись гросам у всьому, що ціниться серед людей, не підбили їх під свою руку, користуючись інтелектуальною перевагою. Так, це був би доволі дивний устрій світу… хоч не такий уже й неймовірний: на нижніх щаблях — героїзм і поезія, на верхніх — холодний науковий інтелект, у свою чергу, безсилий перед якимсь темним забобоном, такою собі помстою щонайглибшого емоційного єства за те, що його знехтували на певній стадії розвитку… Справді, такий собі бовван… та тут Ренсом вирішив, що час взятися за розум, адже знав уже надто багато, щоб розмірковувати подібним чином. Якби він почув про елділа раніше, то, як і будь-яка інша людина на його місці, вважав би це виявом марновірства, але ж тепер йому самому довелося почути елділів голос. Ні, Оярса — це реальна особа… якщо тільки до нього можна застосувати таке визначення.

Ренсом був у дорозі вже біля години; наближався полудень. Хоч у голові аж вирувало від різних думок, загалом він почувався пречудово і не мав сумніву, що тримається правильного напрямку: просто треба було постійно йти вгору, і тоді ліс рано чи пізно закінчиться, а натомість з’являться гори. Між стеблами гігантських рослин панували такі ж фіалкові сутінки й тиша, як і того дня, коли його нога вперше ступила на Малакандру, проте все решта поставало у зовсім іншому світлі. Той час тепер пригадувався йому, наче страшний сон, а стан, у якому він тоді перебував, — ніби якась хвороба. Тоді все навколо повнилося підсвідомим відчаєм, який, ледь не завиваючи у вухах, сам себе породжував і поглинав; визволитися з його тенет, здавалося, не вдасться довіку. Тепер же, ясно усвідомлюючи свій обов’язок, Ренсом хоч і мав на душі страх, проте водночас відчував розважливу довіру до навколишнього світу і до себе самого, ба навіть певне вдоволення. Різниця була десь така, як між недосвідченим моряком на судні, котре ось-ось зазнає кораблетрощі, і вправним вершником, у якого поніс кінь: обидвом загрожує загибель, але вершник принаймні знає, що робити.

Десь біля першої пополудні ліс раптом закінчився, і він опинився на відкритому місці, залитому яскравим сонячним світлом, всього лишень ярдів за двадцять від підніжжя надзвичайно стрімких гір, так близько, що шпилястих вершин вже не було видно. Просто попереду між двома такими горами виднілася своєрідна долина: дещо увігнутий досередини каменистий косогір ставав дедалі крутішим, аж доки не переходив у вертикальну стіну, піднятися якою було, вочевидь, абсолютно неможливо. Щобільше, зверху ця стіна навіть трохи виступала вперед, наче гребінь велетенської хвилі, що набігає на берег і готова вже будь-якої миті заломитися й обрушитися на суходіл; втім, це міг бути й оптичний обман. «Що ж таке дорога в розумінні гросів?» — подумалося йому.

Вузькою та вельми нерівною смугою землі між лісом і гірським кряжем він вирушив на південь. Тепер доводилося раз-по-раз долати височенькі відноги гір, а це було страшенно втомливо навіть тут, у світі, де все мало вагу значно меншу, ніж на Землі. Приблизно через півгодини йому трапився струмок. Тут він завернув до лісу, нарізав чимало їстівної трави і, присівши над водою, всмак пополуднував. Втамувавши голод, набив залишками зілля кишені і подався далі.

Незабаром Ренсом став потрохи тривожитися, адже дорога все не з’являлася. Якщо піднятися до гірських вершин взагалі можливо, то тільки засвітла, а вже було добряче по обіді. Та його побоювання виявилися марними. Коли дорога врешті-решт відкрилася у нього перед очима, не помітити її міг хіба сліпий. Ліворуч ішла через ліс просіка — либонь, до селища гросів, — а праворуч він справді побачив дорогу, яка де карнизами, де западинами піднімалася навскіс схилом долини, схожої на ту, що трапилася йому раніше. Ренсомові аж забило подих: щось подібне на шалено стрімкі і жахливо вузькі сходи без східців здіймалося на запаморочливу висоту, де кінець кінцем перетворювалося на тоненьку ниточку, ледь видиму на блідо-зеленому тлі скелі. Втім, роздивлятися довше було ніколи: він не мав особливого хисту оцінювати на око відстані, проте не сумнівався, що висота, яку доведеться здолати, значно більша за, приміром, альпійську, і до вершини пощастить дістатися хіба до заходу сонця, не швидше, а відтак, не гаючи часу, рушив догори.

На Землі таку мандрівку годі було б навіть уявити; чоловік Ренсомової статури і віку вже за чверть години впав би без сил. Спочатку він насолоджувався легкістю рухів, та все ж невдовзі, попри сприятливі малакандрійські умови, стрімкість і видима нескінченність підйому стали даватися взнаки: у нього зігнулася спина й затремтіли коліна, в грудях закололо. Проте це ще було не найгірше. Ренсомові уже з годину дзвеніло в вухах; поза тим, він помітив, що зовсім не спітнів, хоч і неабияк стомився. Крок за кроком довкола ставало все холодніше, і це виснажувало сильніше за будь-яку спеку. Губи в нього потріскалися, з рота з кожним віддихом виривалися клуби пари, пальці геть задерев’яніли. Попереду, вочевидь, лежала безмовна арктична пустеля; англійська зима залишилася позаду, починалася зима лапландська. Ренсом злякався і вирішив перепочити, усвідомивши, що коли пройде ще сотню кроків, а тоді сяде, то підвестися вже не зможе. Просто на дорозі він присів навпочіпки і пару хвилин переводив подих, поплескуючи себе по боках руками. Краєвид, що розкривався зараз навкіл, видавався йому доволі моторошним. Гандраміт — світ, до якого Ренсом за кілька тижнів уже встиг звикнути, — перетворився на вузьку фіалкову розщелину в безкраїй і пустинній рівнині гарандри, яку тепер було