Читати книгу - "Я знайду тебе, Макс Дикий"

20. Аліна. Я хочу...

Нашу розмову порушує дзвінок у двері.

 — Хтось прийшов, — кажу я, швидко вивільняючись з Максових обіймів.  — Я зараз відчиню. 

Виходжу в приймальню, бачу, що наша клієнтка сидить на дивані і дивиться у свій ноутбук. Тоді підходжу до вхідних дверей і відчиняю їх.

На порозі стоїть вже немолода жінка, але модно вдягнута, з  яскравим макіяжем і  стильною короткою зачіскою. 

— Це тут у вас приватне детективне агентство? — запитує вона з порогу. 

— Так, заходьте, будь ласка, — усміхаюся я. — Давайте пройдемо сюди, в кабінет.

Вона киває і йде за мною. 

Ми заходимо до кабінету, Макс вже сидить на своєму звичному місці за столом.

— Вітаю, — каже він, поглянувши на клієнтку. — Сідайте навпроти і розкажіть, що у вас трапилось.

— У мене трапилось горе! — заявляє вона трагічним голосом. — Зник дехто дуже дорогий для мене!

— Ви заявляли в поліцію? — запитую я, діставши бланки для заповнення і простягнувши клієнтці.

— Так, спочатку я пішла туди, однак вони мене не послухали! — невдоволено каже жінка.

— Можливо, ви хочете чаю чи кави? — запитую я, побачивши, що клієнтка дуже схвильована. 

— Може, у вас є щось міцніше? — відповідає вона питанням на питання. — Я не їм і не сплю, відколи Міхаель зник…

Я поглядаю на Макса, чекаючи, що він скаже. 

— Ну, там у холодильнику є вино, — він усміхається і встає з-за столу. — Я сам все зроблю, а ти, Аліно, допитай нашу клієнтку! — на цих словах він виходить з кабінету до прийомної. 

— Розкажіть, будь ласка, детальніше подробиці зникнення вашого родича… — кажу я

— О, Міхаель мені дійсно як родич, якщо не більше! Ну… Ми гуляли в парку, він не відходив від мене, але потім я сіла на лавку і дістала телефон… Відволіклась на пару хвилин, а коли подивилась навкруги — його вже не було поруч… Я думаю, його викрали і хочуть викуп…

— Опишіть його, будь ласка, які його особливі прикмети? 

— Світленький, очі блискучі, він ще той серцеїд, на нього всі сучки западають! — каже вона натхненно. 

Я трохи здивовано дивлюся на неї. Не розумію, хто цей Міхаель — син, чи може, якийсь молодий коханець? Але якось незручно про те питати, ну добре, спробую піти обхідними шляхами.

 — А є якісь підстави думати, що його викрали? Все ж викрасти дорослого чоловіка серед білого дня в людному місці — це не так просто…

— Чоловіка? — вона дивиться на мене як на якусь дурепу. — Якого чоловіка?

 — А хто він такий? — я зовсім нічого не розумію. 

— Міхаель — мій шпіц, дуже дорогий і породистий, чемпіон до того ж! — з гордістю каже жінка.

Це ж треба так накосячити, відчуваю досаду від того, що прийняла собаку за людину. Але ж і ця жінка так сумбурно говорить, що її важко зрозуміти.

— Отже, ваш Міхаель зник у парку, давайте ви заповните цей бланк, щоб ми нічого не пропустили, — киваю я. — А потім розпочнемо пошуки…

Тим часом повертається Макс, який несе пляшку вина і келих. Він ставить келих біля нашої клієнтки і наливає в нього вино. Пляшку він, певно, відкрив ще у приймальні.

— У вас є фото вашої собаки? — запитує він, усміхаючись.

— О, я якраз нещодавно робила йому фотосесію! — емоційно каже клієнтка. — Зараз відправлю вам фото, давайте свій номер…

***

Коли клієнтка внесла передоплату і пішла, і ми з Максом лишились наодинці, він виглядав веселим. 

— Було кумедно спостерігати за тобою і тими розпитуваннями, — він усміхнувся, сідаючи на диван, але не зводячи з мене погляду.

— Та я сама не розумію, чому подумала, що той Міхаель — людина, — починаю виправдовуватися. 

— В першу чергу ти маєш вносити ясність у подібні моменти, — каже Макс. — Час — це гроші, Аліно. Запамʼятай це.

 — Добре, — я киваю, але відчуваю досаду через те, що він робить мені зауваження. Ще й та дівчина в приймальній… Вона непокоїть мене і змушує нервувати, вірніше, не сама вона, а її історія, яка дуже схожа на мою власну…

— Зараз поїдемо шукати Міхаеля, — каже Макс. — Я довірю цю справу тобі, буду тільки спостерігати. Точніше, не зовсім так, — він подивився на двері. — Поки ти будеш шукати собаку, я буду спостерігати за нашою іншою клієнткою, ми вийдемо разом, але вона йтиме окремо.

 — А яким чином мені його шукати? 

— У тебе є бланки де написано, де і коли він зник, є фото, розпитаєш місцевих бабусь, — він знизує плечима. — Навряд ця леді питала когось.

 — Добре, — знову повторюю я. — Розпитаю, звичайно. 

— Вважай це своєю першою сольною справою. За сольні справи під моїм керівництвом я буду давати тобі половину грошей. 

— Он як, — я усміхаюся, — це добре. 

— А коли вже навчишся, то буде легше. До речі, щодо того маніяка… Мені прийшло повідомлення від Маші. Здається, вони знайшли тіло попередньої жертви. Якщо захочемо, можемо зʼїздити на місце злочину після роботи. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍