Читати книгу - "Під прицілом італійської мафії, Еліс Кларк"

Глава 22. Аля. Плани на майбутнє

Я рада, що розповіла все Стасу, і що він не розгнівався на мене. 

— Може, зараз запитаємо в Дена? — кажу, визираючи в вікно і побачивши, що садівник якраз підходить до будинку. — Ми знаємо ім’я того Альфонсо, правда, без прізвища, але ж він може розпитати в Тоні… Я не хотіла говорити з хлопцем, а брат може все в нього дізнатися…

— Давай так і зробимо, — Стас йде до виходу з вітальні. — Підеш зі мною? 

— Так, звичайно, мені хочеться знати все, — кажу я, наздоганяючи його й беручи за руку. 

Стас киває і ми виходимо з вітальні, а потім і з будинку. Йдемо до Дена. Коли підходимо ближче, він привітно махає нам рукою. 

— Дене, можна відірвати тебе на хвилинку? — питає Стас. 

— Так, само собою, — він кладе інструмент і підходить до нас на відстань витягнутої руки. 

— У нас тут дещо трапилось, — Стас зітхає. — Загалом, у нас з тобою хороші стосунки і я буду говорити прямо. Твій брат приніс Алі листа, любовного листа.

— Любовного листа? — Ден виглядає розгубленим. — Вибачте його, він ще молодий і дурний. Я поговорю з ним і він вибачиться перед Алею і більше таких дурниць не робитиме… Скажу, що є багато дівчат тут, в Італії, і не потрібно чіплятися зі своїми почуттями до іноземок, тим паче…

— Якби це був лист від Тоні, — Стас знов зітхає. — Але це не так. Він приніс листа від мафіозі, який нас переслідував з однієї заправки, — він подивився на мене, певно, бажаючи, щоб я сама розповіла рівно стільки, скільки хочу.

 — Того чоловіка звуть Альфонсо, — схвильовано дивлюся на Дена. — Ви знаєте такого? Тоні казав про нього, що він “наступний дон”, чи щось таке… Я не дуже зрозуміла, що це означає…

— Я ж так просив, так просив його не звʼязуватись з Альфонсо і його компанією. Ми дали йому освіту, всі шанси… — Ден зітхає. — Альфонсо дійсно син місцевого дона мафії. Вони дуже впливові в нашому регіоні, всі навколишні міста контролюються цією родиною. 

— Значить все дійсно серйозно, — Аля дивиться на мене. — Я все ж сподівалася, що то якийсь рядовий мафіозі, з яким можна домовитися, або поскаржитися його “начальству”, а якщо це син самого дона мафії… Мабуть, нам треба втікати і звідси, а так не хочеться…

— Я не хочу, щоб ми втікали, хочу, щоб в тебе було нормальне життя, — каже Стас. 

— Вам все одно треба бути обережними, — відповідає Ден. — Однак, наскільки я знаю Альфонсо, він доволі вітряний хлопець. Одного дня йому просто набридне ганятись за Алею. 

— Але ж просто сидіти і чекати — це неправильно, — Стас зітхає. 

— Я б радив вам жити звичайним життям, мафія в Італії — це звичайна частина життя. Якщо ви почнете сильно втікати чи щось подібне, то ще більше зацікавите Альфонсо, — каже Ден. 

— А може нам поговорити з ним, як ви вважаєте? — запитую я в садівника.  — Все пояснити, може, він зрозуміє і відчепиться…

— Не факт, що ви ще більше не зацікавите його після такого, — замислено каже він. 

— Я теж проти того, щоб ти говорила з ним, — каже Стас. — Однак якщо він так і не відчепиться, я сам піду з ним говорити. 

 — Мені страшно, — я зазираю йому в очі. — Краще вже, як радить Ден, нічого не робити і просто зачекати. А як ти підеш до нього, він може сприйняти тебе як загрозу для себе…

— Почекайте хоча б місяць, — додає Ден. — А там буде видно. Йти в лігво мафії точно не найкраща ідея, принаймні, самому. Та й навіть не самому… Бо у них є зброя і багато людей. 

— Добре, тоді ми зачекаємо, — зітхає Стас. — Але я не люблю бездіяльність… Все одно треба мати запасний план.

— Який план? — запитую я. — Мені нічого не приходить в голову, хоча теж сидіти і чекати не хочеться. Адже ми не зможемо розслабитися, будемо постійно очікувати якихось нових неприємностей..

— На самий крайній випадок нам, певно, доведеться поїхати туди, де не розповсюджується влада батька Альфонсо. Але це вже якщо він не відчепиться від тебе, наприклад, за місяць, — пропонує Стас. — Хоча мені не дуже хочеться їхати звідси, в цьому будинку мені комфортно.

 — І мені тут подобається, — зітхаю я. — Але якщо нічого не зміниться, доведеться переїжджати…

— До речі, Алю, — каже Ден. — Я ж все ж домовився щодо того, щоб ти пішла на кухню в ресторан! Але тепер не знаю, чи підеш ти, раз такі справи…

 — Я дуже хочу піти, — кажу я. — Можливо, там мені не буде небезпечно? Адже там багато людей…

— В принципі, так, і вони всі — італійці, що дуже важливо, — погоджується Ден. 

— Але я все одно буду відвозити і забирати тебе, — каже Стас.

— Тоді можемо зʼїздити до ресторану вже завтра, як вам така ідея? 

 — Так, я тільки за, — кажу я. Новина про можливість почати працювати трохи витісняє із свідомості страх від листа Альфонсо, і я почуваюся бадьоріше та з більшим оптимізмом дивлюся в майбутнє. Можливо, і справді, мине трохи часу, і все залагодиться, головне, не робити різких рухів…

 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍