Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

- Ну все, все, – гаряче зашепотіли мені в потилицю. - Найстрашніше позаду.

Я теж це розуміла, але продовжувала палати, згорала від люті й болю, завданих людською несправедливістю. Скільки пекучої образи я влила в кожну сльозинку – відають лише самі духи. Мене буквально почало нудити від цього місця, від щасливих звуків, що породжував сп’янілий натовп; від повітря з запахом їдкого гару.

І чужинець, схоже, це якось відчув чи зрозумів, бо, підхопивши мене на руки, наче невагому пір’їнку, мовчки кудись поніс.

Дорогою я змогла трохи заспокоїтися й більше не заливала брудну сорочку Рейвана солоною вологою. Лише судомно зітхала, міцно вчепившись за гарячу шию. Очі тримала заплющеними, не бажаючи нічого бачити й відчувати. Хотілося повністю абстрагуватися від усього світу й геть забути цей вечір, наче примарний жах. Та я знала – була впевнена, що не вийде. Таке не забувають і не пробачають.

- Посидь поки тут, – мене обережно опустили на гойдалку в нашому секретному лісовому місці.

- Стривай! – схопила за руку чоловіка, що зібрався, здається, кудись піти.

- Не переймайся, я не залишу тебе. Лише відійду недалечко, – з поблажливою посмішкою відказав той і легко вивільнив свою кінцівку.

Рейван і справді не зникав із поля мого зору. Він звідкись дістав шмат чистої тканини, намочив його в озері й узявся м’яко й акуратно витирати моє обличчя, шию та руки від чорної сажі.

- То як ти там опинилася? – знову запитав він тоном, в якому відчувалися нотки гніву.

- Це все Килина. Вона мене туди загнала, а потім влаштувала пожежу, – зізналася з важким судомним видихом. - Перед тим я стала свідком її суперечки з Орестом. Схоже, в них не все так добре, як здається на перший погляд. І в цьому вона звинувачує мене. Не розумію! Хіба я справді в чомусь винна? Хіба заслужила на ненависть, рівну бажанню вбити? Я не робила їй жодної шкоди, навіть пробачила зраду, до якої вона спонукала Ореста. Рейване, скажи мені, чим я заслужила на смерть?
Голос почав тремтіти від стримуваних сліз, та я соромилася так багато плакати при свідкові. Не звикла бути вразливою й безпорадною, тож мушу виправляти ситуацію. Дам волю емоціям потім, коли зостануся сама.

- Ти – найдобріша і найсвітліша людина з-поміж тих, кого я коли-небудь зустрічав, – промовив серйозно чоловік. - А от Килина ще поплатися за скоєне, – злісне й упевнене.

Підтримка чужинця була мені приємна, тож це викликало на моїх устах коротку сумну посмішку.

- Мені ніхто не повірить, – похитала головою. - Моє слово проти її – ніщо. Хай як мені пече ця божевільна несправедливість.

- Я тобі вірю – цього достатньо.

Зусиллям волі стримала недоречний сміх. Мені була надзвичайно приємна підтримка Рейвана, але, будьмо чесними, його віра нічим не зарадить. Він такий самий чужий цьому народу, як і я. Хай як гучно ми кричатимемо про правду, вона нікому не потрібна, коли не вигідна. Я знаю цих людей: вони вірні лише собі й тому, хто ними керує. Всі вони піддаються інстинктам стада, бо легше всього керуватися вже прийнятими рішеннями й діяти за вказівками інших, аніж самостійно вмикати мізки. Я зрозуміла це достатньо давно, коли відчула світоглядну й мисленнєву різницю між мефесцями й нами з батьком. Ми завжди думали інакше, робили інакше й поводилися теж зовсім інакше. Можливо, причиною цьому стало народження й виховання в іншому світі. Таки до нашої появи десятки років ніхто не наважувався оселитися в зоні відчуження. Місцеві мешканці звикли вважати ці землі своєю власністю і, як і будь-який інший обмежений народ, почали з неохотою й ворожістю приймати біженців чи слушніше сказати інакодумців. Я все частіше дивуюся тому, як батькові вдалося вмовити дядька Устима надати нам прихисток. Диво, що староста нас одразу не вигнав.

- Можливо, мої слова не надто доречні, але ж ти розумієш, що після всього того, що з тобою намагалися зробити, ти просто повинна послати це місце під три чорти? – знову порушив тишу чужинець. Голос його звучав тихо, проте напружено.

Поглянула на нього розгублено й сумно. З уст мимоволі вирвався істеричний смішок.

- Так. Твоя правда, – погодилася. - Мені самій ці люди, це поселення вже остогидли.

- То чому ти досі хочеш тут залишитися?

- Я не хочу, – похитала головою. - Просто не маю великого вибору.

- Я можу стати твоїм вибором. Просто довірся…

- Не ображайся, та ми майже незнайомці. Не впевнена, що готова піти на такий ризик, – я поглянула просто у вічі чужинцю, намагаючись одним поглядом передати всі свої сумніви, бажання, страхи та надії.

- Тоді знайди цю впевненість. Принаймні спробуй відчути щось нове. Великий світ не в’язниця, це просто інакші умови життя, в яких тобі вже колись доводилося побувати. Тут ти не знайдеш нічого хорошого, лише зав’янеш, як зламана квітка.

- У мене ще є час на роздуми, – нагадала я. - Просто не квап мене.

- Гаразд, – зітхнув Рейван, у жарт додавши: - Та якщо ти зробиш неправильний вибір, присягаюся, сам тебе викраду й віднесу до свого замку.

Принаймні, мені хотілося вірити, що сказано це було жартома.

Залишок ночі ми провели в будиночку на дереві. Багато говорили, багато мовчали, вдалося навіть трохи поспати, хоч мені й було ніяково засинати поруч з майже незнайомцем.

Повертатися до поселення не хотілося, та вічно ховатися я не могла. Саме тому, через не хочу, покинула затишний ліс. Ми з Рейваном розпрощалися біля мого будинку. Чоловік не хотів мене полишати, проте я наполягла на самотності, бо мусила привести себе до ладу. Й не лише зовнішньо, а й морально. І щойно я зайшла всередину, у двері гучно й наполегливо постукали.

- Здається, ми домовилися, що мені потрібен час... – я відчинила двері у сподіванні знову побачити Рейвана, однак зустріла не його.

- На жаль чи на щастя, часу в тебе нема, – суворо глянув на мене пан Терака. - Хоч я й сумніваюся, що ці слова призначалися саме мені.