Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

вже проколов шкіру Марчелло, і з рани сочилася цівка крові. Та сцена ще й зараз стоїть у мене перед очима: надворі дуже спекотно, рідкі перехожі, Ліла стоїть біля Марчелло, немов побачила у нього на обличчі якусь комаху і хоче її прогнати. Я і зараз, як тоді, твердо впевнена в одному: вона, не вагаючись, перерізала б йому горло. Мікеле теж це зрозумів.

— Добре, годі, — так само спокійно, дещо здивовано, промовив він і повернувся до машини, — сідай вже, Марчé, вибачся перед синьйоринами і їдьмо.

Ліла повільно прибрала кінчик леза від горла Марчелло. Він несміло їй посміхнувся, погляд у нього був геть збентежений.

— Хвилинку, — промовив.

Потім став на коліна переді мною, наче збираючись вибачитися. Полазив рукою під автівкою, намацав браслет, оглянув його і відремонтував, загнувши нігтями краї срібного кільця, що розійшлися. Віддав мені браслет, дивлячись при цьому на Лілу. Саме їй він сказав: «Вибач». Потім сів у машину, і та рушила.

— Я розплакалася через браслет, а не тому, що злякалася, — промовила я.

  14

У те літо межі нашого району стерлися. Якось вранці мій батько взяв мене з собою. Він сказав, що хоче показати, яким транспортом і якою дорогою мені треба буде добиратися з жовтня до нової школи.

Стояла гарна, безхмарна, дещо вітряна погода. Я почувалася оточеною любов’ю, пещеною, і до моєї любові до батька згодом додалося захоплення, що росло з кожною хвилиною. Він добре орієнтувався у величезному місті, знав, де сісти на метро, чи на трамвай, чи на автобус. У дорозі він поводився люб’язно, зі стриманою чемністю, якої вдома я за ним майже ніколи не помічала. Він вільно почувався з усіма у транспорті, у публічних закладах і вмів завжди доречно натякнути співрозмовникові, що працює у мерії, а отже, за бажанням може прискорити бюрократичні процедури, звернутися до потрібних людей.

Ми провели разом цілий день — єдиний за все моє життя, якщо я не помиляюся. Він приділив мені так багато уваги, немовби намагався протягом кількох годин передати мені все корисне, що засвоїв сам за роки свого існування. Він показав мені площу Ґарібальді і новий вокзал, який тоді якраз будували; якщо вірити його словам, той вокзал був настільки сучасним, що приїздили навіть японці з Японії, щоб вивчити проект і потім збудувати подібний у них вдома, особливо опорні стовпи. Він зізнався, що колишній вокзал йому подобався більше, він до нього вже звик. Та що поробиш. У Неаполі, — як казав він, — завжди так було: ріжуть, руйнують, згодом перероблюють, витрачають гроші, аби потім мучитися.

Він привів мене до проспекту Ґарібальді, до будівлі, в якій була розташована моя школа. У приймальні поводився геть невимушено, у нього мався вроджений талант бути люб’язним з усіма — талант, який у нашому районі та вдома він приховував. Він з гордістю розповідав про мої високі оцінки одному службовцеві, як виявилося під час розмови, він добре знав його кума. Я чула, що під час розмов батько частенько повторював: «все гаразд?» або «зробимо все, що можна». Він показав мені площу Карла ІІІ, шпиталь для бідних, ботанічний сад, вулицю Форія, музей. Він повів мене по вулиці Костянтинополі, через Порт-Альбу, площу Данте і Толедо. У мене дух захопило від усіх тих назв, гамору великого міста, руху транспорту, кольорів, відчуття свята навколо, від спроби запам’ятати все, щоб потім розповісти Лілі, від того, як невимушено мій батько розмовляв з пекарем, у якого купив мені гарячу-прегарячу піцу з сиром, а також із зеленярем, у якого взяв для мене яскраво-жовтий персик. Невже лише в нашому районі повно жорстокості та насильства, а решта міста — спокійна та приємна?

Він повів мене показати мерію на площі Муніципалітету, де сам працював. Там теж, як він мені розповідав, усе було нове: вирізали дерева, позносили старі будівлі, стало багато місця, єдине, що залишилося із колишнього — замок Маскйо Анжоїно, але він дуже гарний, мала, ось побачиш; запам’ятай: у Неаполі всього два справжніх мужчини — твій татко і отой замок-чоловік. Ми зайшли до мерії, батько вітався з одним, другим, — тут його всі знали. З деякими він був по-особливому привітний, знайомив мене з ними, знову і знову повторював, що в мене в школі було «дев’ять» з італійської та «дев’ять» з латинської; комусь відповідав сухо, лише «добре», «як скажете». Врешті повідомив, що зараз покаже мені Везувій зблизька і море.

То була незабутня мить. Ми вирушили по вулиці Карачоло, вітер все сильнішав, сонце все більше припікало. Везувій здіймався перед нами громадою пастельного кольору, біля його підніжжя скупчилися білуваті черепки міста, обриси Кастель-дель-Ово землистого відтінку і море. Та яке море! Бурхливе, гучне! Від сильного вітру в грудях забракло повітря, одяг прилип до тіла, а волосся здувало з лоба. Ми стояли по один бік вулиці, далі від моря, разом з невеличким гуртом людей, що милувалися видовищем. Хвилі накочувалися на берег, мов темно-сизі металічні труби, вихоплюючи на поверхню білу, як яєчний білок, піну, потім розбивалися на тисячі блискучих іскрин-бризок, що вилітали аж на дорогу під захоплено-перелякані вигуки усіх спостерігачів. Як шкода, що зі мною не було Ліли! Я почувалася схвильованою від потужних поривів вітру, від шуму моря. У мене було таке відчуття, що хоча я багато чого сприйняла від того видовища, ще більше пройшло повз непоміченим, не залишивши у свідомості ніякого сліду.

Батько стиснув мою руку, немовби боявся, що я вислизну. І в мене справді виникло бажання залишити його, бігти, рухатися, перебігти через дорогу, щоб мене підхопили блискучі бризки моря. У ту мить, таку бентежну, сповнену світла та гамору, я уявила себе самою серед новизни міста: сама, нова, на порозі нового життя, в якому буде чимало бур та штормів, але з яких я, напевне, виходитиму переможницею. Я і Ліла, ми вдвох з нашою здатністю разом — тільки разом! — можемо відчувати все те розмаїття кольорів, звуків, предметів та людей, описати їх та надати їм сил.

Повернулася я до нашого району, немов із-за кордону. Ось звичні оку вулиці, ось знову ковбасно-м’ясна лавка Стефано та його сестри Пінуччі, Енцо продає овочі, «міллеченто» Солар припаркована перед баром, я тепер не знаю, що б віддала, аби вона зникла з лиця землі. Добре хоч, що моя мати так і не дізналася нічого про ту пригоду з браслетом. Добре, що ніхто не розповів Ріно про те, що сталося.

Я розповіла Лілі про чудові вулиці, їхні назви, гамір великого міста, чудове світло. Але відразу відчула себе незручно. Якби про той незабутній день у центрі міста розповідала вона, то я б поринула у її розповідь з відповідною випадкові співучастю, і хоча мене там і не було, моя реакція була б живою та активною: я б розпитувала, робила зауваження, дала б зрозуміти їй, що слід здійснити ще раз ту подорож разом, неодмінно, тому що від того її враження збагатилися б, бо я була б значно кращою супутницею, аніж її батько. Але вона слухала мене у піввуха, не виявляючи анінайменшої зацікавленості, і спочатку я подумала, що вона робить те навмисне, щоб позбавити мене захоплення. Та згодом мені стало ясно, що це не так: просто вона мала свій спосіб мислення, що живився з конкретних джерел,