Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

з-за нього блискавичними уколами висувався клинок меча. Піхотинці йшли вперед, скорочували дистанцію, щоб унеможливити удари важкою довгою шаблею чи сокирою. Били щитами, перекидаючи ворога й ламаючи йому кістки. Вбивали швидко і вправно, як уміють професійні солдати. За кілька хвилин все скінчилося.

— Назад! — крикнув лейтенант.

Піхота відступила від побойовиська, залишаючи на скривавленій землі понад дві сотні мертвих кочівників. Наскільки міг помітити Варгенн, лише кілька солдатів було поранено в безпосередніх сутичках. Коли меекханцям вдавалося нав’язати ворогу власні правила битви, їхній вишкіл та озброєння перетворювало кожен загін на машину для знищення.

Наближався полудень і поки що ніс перемогу Сімнадцятому.

* * *

— Тож насправді ти не бився?

— Тоді ні, пане лейтенанте. Лише стояв позаду і стискав у руках держак, наче останній дурень. Як я й казав, я швидше їм би нашкодив, намагаючись улізти в натовп із проханням, щоби мені дали місце для замаху сокирою. Зрештою, я був лише гінцем, а гонець не повинен пхатися в перший ряд. Але, — Варгенн кисло усміхнувся, — я сподівався, що може хтось із Блискавок вирветься чи щось…

— Кочівники мали скористатися силами своїх шаманів.

— Я теж тоді думав про це. Щомиті очікував вогняного дощу чи орди демонів, прикликаних з-за Мороку. Але зараз уже знаю, чому їх не призвали.

— Чому?

— Жереб’яр — це не абиякий чародій, це хтось на кшталт нашого великого бойового мага, як Венрис Окелан чи Йовель-лес-Креаб. Якщо їх вміло використати в битві, вони варті більше, ніж тисяча важкоозброєних вершників. А втрата кожного — це величезний удар по армії. У тому загоні, який ставав до битви із Сімнадцятим та Двадцять Третім, начебто було одинадцять жереб’ярів. Під час атаки вони втратили трьох. Потім, у короткій сутичці на штурмі барикади — ще двох. Поки в нас були «скорпіони» й, можливо, якийсь чародій у тилах, се-кохландійський командир не хотів ризикувати. Для нього меншою втратою було триста Блискавок, ніж один жереб’яр.

Десятник міцно потягнувся — аж щось хрупнуло йому в спині, й запитливо глянув на Кеннета.

— Так, так, знаю, Варгенне. Збиратися! За хвилю вирушаємо!

Загін підвівся і встав вільним строєм. В’язня поставили на чолі групи. Лейтенант глянув на нього. Незважаючи на майже півгодинний відпочинок, вигляд шпигуна анітрохи не покращився.

— Починаємо потроху. Біг лише за Перехрестями, — вирішив він.

На них чекали три години маршу. Солдати миттєво скупчилися навколо Велерґорфа.

* * *

— Добре впоралися.

Чорний Капітан не зрушив з місця з того часу, як Варгенн пішов виконувати накази. У руках тримав арбалет.

— Краще, ніж я міг припустити, — додав він. — Захищатимуть другу барикаду?

— Так сказав полковник. І просив переказати, що буде вдячний за кожну стрілу, яку ми пустимо. Але, як на нього, біженці все ще піднімаються нагору надто повільно.

— А дослівно?

Варгенн стурбовано опустив погляд.

— Він сказав: «Перекажи своєму капітанові, щоб стріляли всім, що мають, навіть якщо доведеться використати власну довбешку. Ага, і скажи йому, що ті на шляху, схоже, зробили собі перерву на обід», — процитував.

— Добре, — скупа, холодна посмішка скривила губи капітана. — Я послав на Лиску всіх людей, у яких немає на руках арбалетів. Підженемо їх. А ти — йди-но сюди.

Варгенн підійшов до краю скелі.

— Дивися.

Перша барикада потроху догоряла. Навколо неї громадилися стоси трупів, зрита копитами земля була схожа на свіжозоране поле, на якому зійшло дивне збіжжя — стріли і дротики. Із внутрішнього боку вогнистого півкола солдати поспішно збирали цей врожай, вириваючи стріли з тіл і землі. У меекханській армії кожну стрілу використовували стільки разів, скільки її можна було відшукати.

— Не туди. На них.

Варгенн відірвав погляд від солдатської метушні й перевів його далі. Кочівники готувалися до наступної атаки. Цього разу було видно, що вони підходять до справи серйозно. Поділилися на добре помітні загони, на око, по тисячі людей, поміж якими безперестанно курсували гінці. Принаймні три групи в кілька сотень осіб прямували до лісу поблизу; посеред війська, на місці, звільненому іншими воїнами, радилися приблизно двадцятеро вершників.

— Син Війни, кілька його командирів і, якщо мене не підводить зір, жереб’яри. Вони вже знають, що не захоплять вхід у долину з маршу, тож готуються до серйозної битви. Якщо ти думаєш, що попередня атака була потужною, то побачиш, що робитиметься тут за годину.

— Навіщо вони це роблять? Тобто, пане капітане, навіщо вони так сюди пхаються? У них же є вся провінція…

Кавер Монель сплюнув крізь зуби.

— Гівно в них там є, а не провінція. Я порозмовляв із парою солтисів і бургомістрів. Ті пожежі, які ми бачили, — це не кочівники. Це ми палимо. Такими були накази губернатора: відступити й залишити їм руїни. Біженці знищили все, що не змогли забрати з собою. Вони звезли до цієї долини весь свій маєток, золото, срібло, коштовності, дорогоцінні тканини; привели найкращі стада. За нашими спинами зараз, напевне, більше добра, ніж в імператорській скарбниці. А вони, — він кивнув у бік армії, що готувалася до битви, — чудово про це знають. До того ж бачать, як усе це тікає від них за Малий хребет. Вони мусять до вечора захопити долину.

— Не захоплять.

Погляд командира ковзнув по обличчю хлопця.

— Ти був унизу й тебе огорнула гарячка битви, га? Пережив перший напад без подряпини, і тепер тобі видається, що будеш жити вічно? Я дещо скажу тобі, хлопче. Ці солдати внизу спершу марширували цілу ніч і цілий день, щоб сюди дістатися, наступну ніч вони без хвилини перерви окопувалися, а сьогодні із самого ранку б’ються. Вони вже смертельно втомлені, а до вечора будуть мертві. Се-кохландійці тепер не відступлять, стануть атакувати раз за разом, аж поки піхота від утоми не зможе втримати мечів і щитів. І тоді, може, й ти нарешті зануриш у кров своє залізо. А поки — лети до полковника і скажи йому, що він уже не матиме ані хвилини перепочинку. А потім знайди лейтенанта Кавацра і скажи йому, щоб він пришвидшив темп. Навіть якщо треба буде підганяти людей батогами. А ще знайди чародія — нехай перевірить, як просувається забій тварин. Прокляття… Мені треба ще один чи двоє гінців, а в мене є лише ти. Тут потрібен кожен арбалет, а на підйомі — кожна пара рук… Ну, нічого, може тебе поки що вистачить. Бігом!

— Слухаюся!

Десятник замовкнув, і чомусь ніхто не хотів його підганяти. Деякий час вони марширували мовчки.

— Різанина, — промовив він нарешті. — Різанина при вході в долину була нічим, порівнюючи з тією, що відбувалася