Читати книгу - "Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер"

Глава 16. Спроба дізнатися таємницю

 Закривши за собою двері, я впевнено попрямувала до величезного ілюмінатора, аби розважитися – сховатися собі у найтемнішому закутку та помилуватись космосом. Насправді ж я вирішила діяти.

Чоловіки, що сиділи за робочими дисплеями, зовсім не звертали на мене уваги, і це мене навіть здивувало – як вони могли бути такі незацікавлені. Але й справді, я ж була одягнута не у вечірню сукню, а в довгий коричневий светр, який виглядав на мені, мов мішок, а ще мій стан був оперезаний монстром, що додавало об’ємів на стегнах та животі…

- То й добре, що ви не дивитеся у мій бік, - дещо розчаровано прошипіла я, якнайзручніше вмощуючись на лавці.

Кілька хвилин я мрійливо дивилася у простір перед собою. Вдалині розгорталися туманності, спалахували зорі…Помітивши метеорит, що пролітав повз, я помахала йому рукою.

Аж раптом краєм ока помітила Дейва, він проминув один із відсіків вкінці коридору та зник за поворотом.

- Мерщій рушай за капітаном, - наказала я дудуку. – Спробуй дізнатися, куди він увійде, а потім повертайся.

Насправді мені було дуже страшно, що, помітивши інопланетну істоту, у мене її можуть відібрати, бо я вже почала потроху звикати, що знайшла собі спільника та друга.

На щастя, монстр вмів змінювати не лише свої розміри.

Сповзаючи з мене на підлогу, дудук зробився майже прозорим, так що тільки знаючи, що він знаходився поряд, я могла побачити розмиті обриси тіла.

Ковзаючи попід стіну, дудук рухався у той бік, де щойно зник Дейв.

Аби не привертати зайвої уваги, я робила вигляд, що й далі продовжую милуватися чорною безоднею космосу.

 

Раптом мене зацікавила туманність, що пропливала повз, всередині неї почали промальовуватися обриси планет. Одна з них віддалено нагадувала Землю, ось тільки була не блакитного кольору, а сріблясто-жовтого, і вся оповита кільцями та супутниками, що оберталися довкола, немов намисто. Замилувавшись космічним тілом, я майже забула, чому я тут, тому й не помітила чоловіка, що підкрався збоку.

- Що ви тут робите? – звереснула я, помітивши, що той пильно в мене вдивляється, аж із рота капає слина.

- Ти така красива…

- Ідіть геть, а то я поскаржусь капітанові Дейву! - закричала я, впізнаючи опецькуватого Івуна, із яким зазнайомилася раніше. Мені стало лячно – а що як дудук повернеться, а тут – такий небажаний свідок.

Проте Івун, здавалося, зовсім не злякався, натомість підступив ще ближче до мене й простягнув руки.

- Дозволь хоча б поцілувати тебе, красуне, - заскімлив він.

- Поцілувати? Ще чого!

- Я так давно не бачив жінки… І не знаю, чи ще колись побачу, на зорельоті самі чоловіки…

- Йди геть! Якщо підійдеш іще хоч на крок, я справді покличу на допомогу.

- Дозволь хоча б поцілувати тебе у руку? Ось, поглянь, що я тобі приніс, - чоловік вийняв із кишені плитку шоколаду «Рошен» та простягнув мені. – Будь ласка, візьми хоча б цей подарунок.

- Коли б я забажала, такого добра доволі й у моєму відсіку, - хмикнула я, косуючи у той бік, звідки от-от мав би повернутися дудук.

- Я дуже добрий.

- Це, власне, твої проблеми.

- А знаєш, чого мені не вистачає тут, на проклятому судні, найбільше?

- Я не твій психотерапевт!

- Дуже люблю дарувати жінкам квіти, солодощі, але тепер не маю змоги цього робити, і ти б дуже мене порадувала, аби просто взяла цю плитку шоколаду із моїх рук.

- Чому це ти вирішив, що я хочу тебе порадувати? Мені немає діла до твоїх бажань!

Та не встигла я й оком кліпнути, як Івун приноровився й таки тицьнув мені шоколадку, я швидко відкинула її вбік.

Майже збивши із ніг чоловіка, поряд зі мною миттєво опинилася якась мерзенна драглиста куля, що дуже віддалено нагадувала напівпрозорого колобка зі слонячим хоботом, повискуючи та чмакаючи, вона миттєво проковтнула солодощі, навіть із обгорткою.

Це без сумніву був один із дра-куль. От тільки як же ця істота вирвалася на волю?

Що як члени команди теж час від часу вживали вичавлений сік із корабельних монстрів? І це ще добре, коли ті перед забоєм їли шоколадки, але ж могли й щось інше. Наприклад, трупи людей… Бо справді, невже усі ці чоловіки були безсмертні?

 Хоч би і мені не довелося скуштувати подібної їжі, - здригнувшись, подумала я, із огидою придивляючись до хлюпаючої дра-кулі.

А що коли проклятий капітан вирішить убити мене так само, як і ту дівчину з блакитним волоссям?

 

 Тим часом Івун прийшов до тями, підвівшись, він гнівно задихав, вирячивши очі.

- Ти мене страшенно образила! – гарикнув він, підняв плечі вгору й рушив в мій бік.

- Стій, де стоїш! - закричала я, стаючи у бойову стійку.

- А то що?

Оцінивши, що все ж таки сили не рівні, а чолов’яга розлючений, я пред’явила йому останній козир.

 - Точно тобі кажу, отямся! Бо коли капітан дізнається про твої залицяння, мабуть, ти будеш наступним харчом для цієї потвори.

Засторога подіяла. Обличчя Івуна раптом скривилося, і він благально зашепотів:

- Я можу подарувати тобі чудернацького птаха, що виспівує різні мелодії, і ти матимеш тут гарну розвагу. Але дозволь мені бодай доторкнутися до твоєї ноги? Хоча б одним пальцем?

Цей чоловік був таким жалюгідним, що хотілося позбутися його якнайшвидше, тим більше, що часу на цю дурню я не мала, тому, виставивши вперед ногу, поблажливо зітхнула:

- Можеш доторкнутися губами до підошви.

- Дякую за милість, красуне!

Звичайно ж, я відразу дуже пошкодувала, бо Івун, замість облизати мій чобіт, вхопився за литку, навіть крізь скафандр я відчула на собі його мерзенне дихання.

Я вся зібралася, набрала повні легені повітря, на цей раз готуючись дати нападнику серйозну відсіч – проте не встигла нічого зробити: боковим зором побачивши капітана Дейва, що впевнено прямував геть по коридору, коротун миттєво вшився, я ж помітила поруч із собою дудука, той підповзав, тримаючись за стіну.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍