Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

66
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 47
Перейти на сторінку:
— із бійця­ми УПА, які все ще від­бу­вали в той час свої 25-лі­т­ні те­рміни. І як та­бі­рне на­ча­льство намага­ло­ся роз’єд­нати їх за на­ціональною ознакою, пере­свари­ти, на­цьку­вати одне на одно­го, і як ска­же­ніло, ко­ли це їм не вдавало­ся. Семен Глузман пи­ше і роз­мовляє ли­ше по-російськи, але вва­жає се­бе украї­нцем. Йо­го «украї­нськість» ви­знача­є­ться, зроз­уміло, не так паспортом, як ло­я­льністю — певним набором ідей, по­глядів, цін­ностей. У Пів­ні­чній Ірла­ндії йо­го мо­ж­на бу­ло б на­звати непракти­ку­ю­чим като­ли­ком. Або й узага­лі, ате­їстом. Але все одно — като­ли­цьким. Бо ж конфе­сія в них, як і мова у нас, — це рад­ше політи­чний маркер, ко­трий мало що ка­же про реальну це­рковну чи мовну практи­ку, зате ду­же бага­то — про іденти­чність.

Якось гу­ля­ю­чи Му­зеєм модерно­го ми­сте­цтва в Сток­го­льмі, я помі­тив старшу жі­нку з 12-лі­т­ньою ді­вчи­нкою, — мо­ж­ли­во, бабу­сю з ону­кою, — ко­трі так само неквап­но ходи­ли напів­поро­ж­німи зала­ми й бала­кали по-російськи. Ні­чо­го в тім ди­вно­го не бу­ло, росі­ян скрізь бага­то, ли­ше залі­зна завіса пере­шкоджа­ла нам усві­до­ми­ти значно рані­ше, що ко­жен четвертий чи п’ятий жи­тель європейсько­го конти­ненту — росі­я­нин. Але в остан­ньо­му залі я почув раптом, як бабу­ся, схили­вши­ся до ску­льптури Архи­пенка, обурено ка­же ону­ці: «Что они напи­сали?!.. Какой же он рус­ский?!.. Он же наш! И Малевич! — вона ки­ну­ла по­глядом далі по залу. — И Экстер!..»

Я не знаю, чи це закордон так впливає на іденти­чність моїх спів­ві­тчи­зни­ків, ві­ді­граю­чи, у певному сенсі, роль ко­ле­кти­вно­го аме­ри­кансько­го дя­де­ч­ка, а чи це вже сама Украї­на стає постко­ло­ніальною й постмодерною, оми­наю­чи якимсь ди­вом не­приє­мні про­бле­ми деколоніза­ції та модерніза­ції. Але я знаю, що реальне жи­т­тя завжди бага­т­ше за всі на­ші схе­ми, моделі і кла­си­фі­ка­ції. А то­му ле­г­ко мо­жу собі уяви­ти майбу­т­нє, де на­шу іденти­чність ви­знача­ти­ме вже не релі­гія, не мова й не на­ціональність, а тип комп’юте­рно­го опро­граму­ва­н­ня чи ре­гістр теле­пати­чно­го зв’язку.

У та­ких си­туа­ці­ях я завжди зга­дую іроні­чно­го Борхе­са, а точні­ше — вига­дану (скоріш за все) ним ки­тайську енци­кло­педію «Не­бесна імперія благодат­них знань», де всіх тварин поділено на: а) нале­ж­них Імператорові; б) набальзамованих; в) при­ру­че­них; г) малю­ків; ґ) си­рен; д) казкових; е) окремих собак; є) вклю­че­них у цю кла­си­фі­ка­цію; ж) що га­сають, як очманілі; з) незлі­чен­них; и) намальованих що­найтоншим пензлем із верблю­дя­чої ше­рсті; і) інших; ї) ко­трі роз­би­ли кві­ткову вазу; й) схо­жих здаля на мух.

Так він пародіює на­ше намага­н­ня все кла­си­фі­ку­вати, роз­кла­сти по шу­х­ля­дах, ви­ши­ку­вати в іє­рархії. «Воче­видь, не існує кла­си­фі­ка­ції сві­ту, яка б не бу­ла довільною і про­бле­мати­чною, — під­сумовує він, — При­чи­на вельми проста: ми не знає­мо, що та­ке світ… А про­те немо­ж­ли­вість збагнути бо­же­ствен­ну схе­му сві­ту не від­охочує нас від бу­дува­н­ня на­ших, лю­дських схем, хоч ми й ро­зуміє­мо, що вони — ти­м­ча­сові».

2013

Уявні стіни, ві­ртуа­льні мости

1.

Єдиний міст, який мені ви­пало ба­чи­ти у ди­ти­нстві, пере­ти­нав рі­ч­ку Стир, від­окремлю­ю­чи місто Луцьк, де я ні­би­то народи­вся, від села Рованці, де я проводив у ді­да з бабою шкільні кані­ку­ли. То був залі­зни­чний міст, закри­тий для пі­шо­ходів. Ли­ше військові з невели­ч­ко­го га­рнізону обабіч мо­гли на ньо­го заходи­ти, та ще подеколи залі­зни­чни­ки під суворим на­глядом тих-та­ки військових.

Уся довко­ли­шня те­ри­торія бу­ла об­городжена ко­лю­чим дро­том, а при само­му мості ви­сочі­ла вартова ве­жа. Це, втім, не зава­жа­ло нам, ді­тла­хам, прони­кати на заборонену те­ри­торію — на ща­стя, не заміновану — у пошу­ках ожи­ни, аґрусу чи зати­шно­го місця серед ку­щів для ри­балки. Місто бу­ло зовсім поруч, на другому бе­ре­зі рі­ч­ки, але щоб по­трапи­ти до ньо­го, тре­ба бу­ло пройти трохи вниз за те­чі­єю до поро­ма. Або, як­що взи­мку, — пере­йти по льоду. Про­бле­ми з’явля­ли­ся пізньої осені, ко­ли рі­ка бралась кри­гою, ще надто тонкою, щоб по ній ходи­ти, але вже досить цуп­кою, щоб за­блоку­вати пором. Те саме бу­ло й навесні. Селя­ни на кі­лька ти­ж­нів опи­ня­ли­ся май­же ці­лком ізо­льовани­ми від сві­ту. У кри­ти­чному ви­пад­ку вони, звісно, мо­гли пройти ще далі за те­чі­єю до авто­мобільно­го мосту. Але авто­мобілів ні­хто не мав, тож це мав бу­ти справді кри­ти­чний ви­падок, щоб телі­пати­ся десять кі­ло­метрів по багню­ці до лі­карні чи пошти.

Ці­каво, що я ні­ко­ли не чув нарі­кань з приводу не­при­ступ­но­го для пі­шо­ходів залі­зни­чно­го мосту. Він ви­сочів у всіх на ви­ду і місто за ним ви­глядало на­прочуд ле­г­код­осяжним і особли­во привабли­вим. Та ні­хто чо­мусь про цей найкоро­т­ший шлях навіть не мріяв. Міст, здавало­ся, був за­мкнений не ли­ше для лю­дей, а й для їхніх думок. Для реальних мандрів і для уявних.

Ні­хто не знав до пу­т­тя, наві­що йо­го так ретельно охороня­ють. Аме­ри­канським шпи­гу­нам не бу­ло й діла до ці­єї маргінальної гілки, якою проходи­ло ли­ше кі­лька поїздів на день. А бандері­вські парти­зани у тих краях уже зо два деся­ти­лі­т­тя, як зги­ну­ли. Міст, при­пу­скаю, був сакральним об’єктом, си­м­волом державної всюдису­що­сті та недремності, по­та­є­мності й незбаген­ності — у найкра­щих тради­ці­ях Франца Ка­ф­ки.

Мо­ж­ли­во, саме з то­го ди­тя­чо­го досвіду походить моя подальша недові­ра до мета­фори «аркоду­ж­них мостів», які бу­ці­мто єд­нають народи й краї­ни у пи­шномовному й пу­стопоро­ж­ньо­му совє­тському мі­фі. Бо той міст, по­близу яко­го я вудив ри­бу й зби­рав ожи­ну, був на­справді стіною, фейком, ка­ф­кі­анською хи­ме­рою. Згодом я стрінув ще чи­мало та­ких си­му­ля­крів — на совє­тському кордоні, на ав­стрійському, на німе­цькому… Мій остан­ній і, ймовірно, найва­ж­ли­ві­ший досвід та­ко­го роду походить із Доне­цька — міста, де я побував узи­мку 2012, за рік до війни.

З-поміж найці­каві­ших та­мте­шніх ре­чей мені особли­во запам’ята­вся «Міст украї­нсько-російської дружби» на ви­сокому бе­ре­зі Кальміу­су. Він скидався не так на міст, як на трамплін для стриб­ків у воду. Чи, мо­ж­ли­во, на пара­шу­т­ну ви­шку. Ви­глядав як за­про­ше­н­ня росі­я­нам: ми, мовляв, збу­дували своїх п’ять метрів, те­пер ви збу­дуйте з про­ти­ле­ж­но­го боку своїх п’ятсот. Але то бу­ла рад­ше моя іронія, а не творців то­го пам’ят­ни­ка. Вони, схо­же, ці­лком сер­йозно оздоби­ли йо­го бє­рьозками і кали­нами, ге­рбами і прапорами, а та­кож дво­ма бабе­ха­ми, одна з яких мала віночок на го­ло­ві, а друга — коко­шнік.

Та найбільше вра­же­н­ня справив на мене не цей фо­лькло­рно-патрі­о­ти­чний кітч, а два персона­жі, ко­трі неві­до­мо як у цей пантеон затесали­ся. То був Він­ні-Пух і Паць, ко­трі простували мостом, узя­вшись за руки чи, пак, за ла­п­ки, ви­кли­каю­чи в мені знов нездо­лан­ну пі­дозру що­до по­та­є­мної іроні­чності, ба глузли­вості авторів цьо­го архи­твору. Бо ко­ли при­пу­стити, що Він­ні-Пух, як і нале­жить ведмедеві, си­м­волі­зує Росію, то Украї­на тоді — Свиня, тоб­то під­свинок. Як­що ж навпаки, Він­ні-Пух — це гі­гант Яну­кович, а кри­хі­тка Паць — це кремлі­вський карлик, то си­м­волізм виявля­є­ться ще

1 ... 30 31 32 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"