Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

статечно. Дуже багато людей думає, ніби швидкість — це ознака доброго музиканта. Це можна зрозуміти. Те, що втнула Марі в «Еоліяні», було неймовірно. Але швидкість видобування нот — це найбільша дрібниця в музи­ці. Справжній ключ — це вміння обрати час.

Це все одно що розповідати анекдот. Запам’ятати його слова може всякий. Усякий може його повторити. Але щоб викликати в когось сміх, потрібно дещо більше. Якщо розповісти анекдот хутчіше, то кумеднішим він від цього не стане. Як і в багатьох інших ситуаціях, вагання тут краще за поспіх.

Саме тому на світі так мало справжніх музикантів. Багато людей може заспівати чи протерликати якусь мелодію на скрипці. Музична скринька може знов і знов бездоганно грати якусь пісню. Але знати ноти недостатньо. Треба знати, як їх грати. Швидкість з’являється з часом і практикою, зате вміння обрати час — це вроджене. Або воно є, або його нема.

У Денни воно було. Вона грала пісню поволі, але не зволікала. У неї мелодія виходила повільною, наче розкішний поцілунок. Хоча не можна сказати, ніби я на той час знав бодай щось про поцілунки. Але, коли вона стояла, обхопивши руками арфу, зосереджено прикривши очі та злегка стиснувши губи, я зрозумів: хочу, щоб колись мене поцілували з такою самою неспішною, зваженою дбайливістю.

А ще вона була прекрасна. Мабуть, не має дивувати те, що я особливо люблю жінок, у чиїх жилах тече музика. Однак поки Денна грала, я побачив її вперше за той день. Раніше мою увагу відвертали зміна в її волоссі й фасон її сукні. Однак поки вона грала, все це зникло з очей.

Я відволікаюся. Досить сказати, що вона вражала, хоча, звісно, досі навчалася. Кілька разів узяла не ту ноту, але не здригнулася й не злякалася цього. Ювелір, як то кажуть, упізнає неогранований самоцвіт. І я — ювелір. А вона була таким самоцвітом. Отак.

— Ти вже добряче переросла рівень «Білки в стрісі», — тихо зауважив я, коли Денна вже взяла останні ноти.

Вона знизала плечима, відмовляючись від мого компліменту й не дивлячись мені в очі.

— Мені майже ні´чим займатись, окрім практики, — пояснила Денна. — А Келлін каже, що я не позбавлена хисту.

— І як давно ти займаєшся? — спитав я.

— Три витки чи що? — вона замислилась, а тоді кивнула. — Трішки менше, ніж три витки.

— Матінко Божа, — вимовив я, хитаючи головою. — Нізащо нікому не кажи, як швидко навчилася. Інші музиканти тебе зненавидять.

— Пальці ще до неї не звикли, — зауважила Денна, опустивши на них погляд. — Я й близько не можу практикуватися стільки, скільки хочу.

Я потягнувся і взяв її за одну руку, перевернувши ту долонею догори, щоб побачити кінчики пальців. На них поступово гоїлися пухирі.

— Ти…

Я підвів погляд і усвідомив, як близько стоїть Денна. Її долоня холодила мені руку. Денна пильно дивилася на мене величезними темними очима. Злегка здійняла одну брову. Без вигину, не грайливо, а лише з обережною цікавістю. Раптом у мене всередині виникла якась дивна слабкість.

— Що я? — запитала Денна.

До мене дійшло: я ж гадки не маю, що збирався сказати. Хотів був відповісти: «Гадки не маю, що збирався сказати». А тоді усвідомив, що це буде дурістю. Тому не сказав нічого.

Денна опустила погляд і взяла мене за руку, а тоді пере­вернула її.

— У тебе м’які руки, — зауважила вона, а тоді легенько торкнулася кінчиків пальців. — Думала, що мозолі будуть шерехаті, але вони не шерехаті. Вони гладенькі.

Коли вона перестала вдивлятися мені в очі, до мене трохи повернувся розум.

— Для цього просто потрібен час, — сказав я.

Денна підвела погляд і сором’язливо всміхнулася. Моя голова стала порожньою, наче новий папір.

За мить вона відпустила мою руку і пройшла повз мене на середину кімнати.

— Не хочеш чогось випити? — запитала, граційно опустившись на стілець.

— Це було б дуже люб’язно з твого боку, — суто машинально відповів я. Усвідомив, що моя рука досі дурнувато висить у повітрі, й опустив її.

Денна показала на стілець поблизу, і я сів.

— Дивись, — вона взяла зі столика неподалік маленький срібний дзвоник і тихенько подзвонила у нього. Тоді піднесла одну руку, витягнувши всі п’ять пальців. Зігнула великий, а тоді — вказівний, рахуючи навпаки.

Не встигла Денна зігнути найменший пальчик, як у двері постукали.

— Заходьте! — гукнула Денна, і гарно вбраний швейцар відчинив двері. — Я, мабуть, вип’ю шоколаду, — сказала вона. — А Квоут… — Денна запитливо поглянула на мене.

— Випити шоколаду — це чудово, — мовив я.

Швейцар кивнув і зник, зачинивши за собою двері.

— Часом я роблю це, просто щоб він побігав, — знічено зізналася Денна, опустивши погляд на дзвоник. — Не уявляю, як він його чує. Якийсь час була певна, що він сидить у коридорі, притуливши вухо до моїх дверей.

— А можна поглянути на дзвоник? — запитав я.

Вона віддала його. На перший погляд той здавався нормальним, але перевернувши його догори дриґом, я побачив на внутрішній поверхні дрібну сиґалдрію.

— Він не підслуховує, — сказав я й віддав дзвоника. — Унизу є ще один дзвоник, який дзвонить одночасно з цим.

— Як? — запитала Денна, а тоді відповіла на власне запитання: — Магія?

— Можна й так сказати.

— І таким ти займаєшся отам? — вона мотнула головою в бік річки й Університету на іншому березі. — Це видається трохи… дешевим.

— Це — найлегковажніше застосування сиґалдрії, яке я коли-­небудь бачив, — визнав я.

Денна розреготалася.

— У тебе такий ображений тон! — сказала вона, а тоді додала: — Це називається сиґалдрією?

— Виготовлення таких речей називається рукотворством, — пояснив я. — Сиґалдрія — це написання чи вирізання рун, які змушують їх працювати.

Тут у Денни загорілись очі.

— Отже, це така магія, для якої щось записують? — спитала вона й нахилилася вперед, не полишаючи стільця. — Як це працює?

Я завагався. Не лише через те, що запитання було дуже серйо­зне, а й тому, що в Університеті діють вельми чіткі правила щодо розголошення таємниць Аркануму.

— Усе доволі складно, — промовив я.

На щастя, тієї миті у двері знову постукали і нам принесли шоколад у чашках, із яких здіймалася пара. Від запаху напою мій рот наповнився слиною. Швейцар поставив тацю на столик неподалік і пішов, не сказавши жодного слова.

Я трохи випив і всміхнувся, відчувши густу солодкість ­напою.

— Роками не пив шоколаду, — зізнався я.

Денна підняла чашку й окинула поглядом кімнату.

— Дивно й думати, що деякі люди проживають так усе життя, — задумливо проказала вона.

— Тобі не до вподоби? — здивовано спитав я.

— Шоколад і арфа мені подобаються, — відповіла вона. — Але я могла би прожити без дзвоника й цілої кімнати, де можна лише з кимось вітатися, — її вуста невдоволено скривилися. — А ще дуже неприємно знати, що когось поставили мене стерегти, наче я скарб, який хтось може спробувати вкрасти.

— То тебе не слід оберігати?

Денна примружено поглянула з-за вінця чашки, наче не могла зрозуміти, наскільки серйозно я висловлююся.

— Мені не до смаку сидіти під замком, — роз’яснила вона з похмурою ноткою