Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

в голосі. — Не проти, щоб мені надали апартаменти, але якщо мені не можна приходити й виходити коли заманеться, вони насправді не мої.

Тут я здійняв брову, але нічого не встиг сказати: Денна зневажливо махнула рукою.

— Насправді все не так, — зітхнула вона. — Але не сумніваюся, що Келлінові повідомляють про мої справи. Я знаю, що швейцар розповідає йому, хто до мене приходить. Це трохи неприємно — от і все, — вона криво всміхнулася. — Це, мабуть, звучить страшенно невдячно. Правильно?

— Аж ніяк, — запевнив я. — Коли я був менший, моя трупа їздила по всіх усюдах. Але ми щороку проводили кілька витків у маєтку свого покровителя, виступали перед його рідними й гостями.

Згадавши про це, я захитав головою.

— Барон Ґрейфоллов був люб’язним господарем. Ми сиділи за його власним столом. Він дарував нам подарунки… — я поступово замовк, пригадавши полк крихітних свинцевих солдатиків, який мені подарував барон. Замотав головою, щоби про них забути. — Але моєму батькові це було осо­ружно. Він аж на стіни ліз. Не міг витримати відчуття, що ним хтось попихає.

— Так! — озвалася Денна. — Оце воно і є! Якщо Келлін каже, що може зазирнути до мене певного вечора, я раптом починаю почуватися так, ніби одну мою ногу прибили цвяхами до підлоги. Якщо я йду, то поводжуся вперто й нечемно, та якщо залишаюся, то почуваюся собакою, що чекає під дверима.

Ми трохи посиділи мовчки. Денна байдужливо крутила перстень на пальці. На світло-блакитному камінчику виблискувало сонячне світло.

— І все-таки… — сказав я, роззирнувшись довкола. — Кімнати гарні.

— Вони гарні, коли тут є ти, — відповіла Денна.

***

Кілька годин по тому я піднявся вузькими сходами за крамницею різника. Із провулка внизу весь час відгонило згірклим жиром, але я всміхався. Посидіти від обіду до вечора наодинці з Денною — то була рідкісна радість, і я ступав напрочуд легко, як на людину, що от-от мала укласти угоду з демоном.

Я постукав у масивні дерев’яні двері на вершині сходів і зачекав. Жоден член гільдії лихварів не довірив би мені й ла­маного гроша, та на світі завжди знайдуться люди, готові позичити грошей. Поети та інші романтики звуть їх мідними яструбами або крутіями, але тут краще підходить слово «ґелет». Вони небезпечні, і мудрі люди обходять їх десятою дорогою.

Двері трохи прочинились, а тоді розчахнулись, і за ними пока­залася дівчина з загостреним личком і солом’яним волоссям.

— Квоуте! — вигукнула Деві. — А я вже боялася, що цього семестру тебе не побачу.

Я ввійшов усередину, і Деві замкнула за мною двері на засув. У великій кімнаті без вікон приємно пахло плодами цина­су й медом. Добре було занюхати таке після провулка.

Більшу частину простору з одного боку кімнати займало величезне ліжко під балдахіном. Темні завіси на ньому були засмикнуті. З другого боку стояли камін, великий дерев’яний письмовий стіл і книжковий стелаж, заповнений на три чверті. Я неквапом підійшов до нього, щоб роздивитися назви книжок, поки Деві замикала двері.

— Цей примірник Малкафа новий? — запитав я.

— Так, — відповіла Деві й стала поряд зі мною. — Молодий алхімік, який не міг виплатити борг, дозволив мені перебрати свою бібліотеку, щоб ми залишилися квити, — Деві обережно взяла книжку з полиці. На обкладинці стало видно золоте тиснення: «Візія та ревізія». Деві з бісівською усмішкою поглянула на мене. — Читав?

— Ні, — зізнався я. Хотів повивчати цю книжку для вступного іспиту, та не зміг відшукати примірника у Сховищі. — Лише чув про неї.

Деві на мить явно замислилась, а тоді вручила книжку мені.

— Коли дочитаєш, прийди знов — обговоримо її. Мені зараз гостро бракує цікавих розмов. Якщо в нас вийде непогана дискусія, я, можливо, дозволю тобі взяти щось інше.

Коли книжка опинилася в моїх руках, Деві легенько постукала пальцем по обкладинці.

— Ця книжка коштує більше, ніж ти, — промовила дівчина без тіні грайливості в голосі. — Якщо вона повернеться пошкодженою, будеш винен.

— Я буду дуже обережним, — пообіцяв я.

Деві кивнула, а тоді повернулася й пішла повз мене до столу.

— Гаразд, тоді до справ, — вона сіла. — Часу трохи обмаль, так? — запитала. — Навчання слід оплатити до опівдня завтра.

— Моє життя небезпечне й захопливе, — промовив я, піді­йшовши до Деві й сівши навпроти. — І хай яким чудовим мені видається твоє товариство, цього семестру я сподівався обійтися без твоїх послуг.

— Як тобі плата за навчання ре’ларів? — багатозначно поцікавилася вона. — Скільки з тебе здирають?

— Вельми особисте запитання, — сказав я.

Деві відверто поглянула на мене.

— А ми зараз укладемо вельми особисту домовленість, — ­відзначила вона. — Мені геть не здається, ніби я забагато на себе беру.

— Дев’ять із половиною, — зізнався я.

Вона глузливо пирхнула.

— Я думала, ніби ти страшенно розумний. Із мене, як я була ре’ларом, ніколи не брали більше семи.

— Ти мала доступ до Архівів, — нагадав я.

— Я мала доступ до безмежних запасів інтелекту, — буденним тоном відказала Деві. — А ще я мила, як кошеня, — всміхнулася вона, показуючи ямочки на обох щоках.

— Ти блискуча, як новий гріш, — визнав я. — Жоден чоловік не може сподіватися, що встоїть перед тобою.

— Деяким жінкам також буває тяжко втриматися на ногах, — додала вона. Її усмішка трохи змінилася — з милої стала бісівською, а тоді — відверто недоброю.

І близько не уявляючи, як на це реагувати, я перейшов до безпечнішої теми.

— На жаль, мені треба позичити чотири таланти, — сказав я.

— А… — відповіла Деві й, раптом набувши ділового вигляду, склала руки на столі. — На жаль, я нещодавно внесла певні зміни у свої справи, — пояснила вона. — Зараз я надаю позики на суму, не меншу за шість талантів.

Я й не намагався приховати свій розпач.

— Шість талантів?! Деві, цей зайвий борг буде для мене як жорно на шиї.

Вона якось винувато зітхнула.

— Ось у чому проблема: надаючи позику, я наражаюся на певний ризик. Ризикую втратити свої вкладення, якщо мій боржник помре або спробує втекти. Ризикую, бо він може спробувати мене здати. Ризикую, бо проти мене можуть застосувати залізний закон або й гірше — на мене можуть нацькувати гільдію лихварів.

— Деві, ти знаєш, що я нізащо не спробував би так учинити.

— Факт залишається фактом, — продовжила вона, — я ризикую однаково незалежно від того, мала позика чи велика. Нащо йти на цей ризик заради дрібних позик?

— Дрібних? — перепитав я. — Та я міг би рік прожити на чотири таланти!

Вона постукала пальцем по столу і стиснула вуста.

— Застава?

— Як завжди, — всміхнувся я їй якомога чарівніше. — Мій безмежний шарм.

Деві негарно пирхнула.

— За безмежний шарм і три краплини крові можеш позичити шість талантів під мій стандартний відсоток. П’ятдесят відсотків на два місяці.

— Деві, — улесливо заговорив я, — куди мені дівати зайві гроші?

— Влаштуй вечірку, — запропонувала вона. — Проведи день у «Пряжці». Знайди гарних компаньйонів для гри у фаро з високими ставками.

— Фаро, — сказав я, — це податок на невміння