Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

Гемптон каже, що нам не треба ніяких документів. Ми можемо самі з цим впоратися, не турбуючи суддю Мейкокса…

Міс Гебершем упустила ножа. Вона не поклала його, а просто розкрила долоню, і тим самим рухом підхопила кухонний рушник, витираючи руки, коли відвернулась од столу, перетинаючи кухню, швидко наближаючись до них — швидше, ніж навіть шериф, коли рухався тоді.

— Тоді чого ми тут марудимося? — сказала вона. — Щоб він зав’язав краватку і натягнув піджак?

Дядько швидко підступив до неї.

— Ми нічого не зможемо зробити потемки, — сказав він. — Нам треба дочекатися світання.

— Ми не чекали, — сказала міс Гебершем. Потім вона зупинилася; нічого не лишалося, ніж насуватися на дядька, хоча той її й не чіпав, просто стояв між нею та дверима, доки їй не довелося спинитися бодай на секунду, щоб він її пропустив, і він теж подивився на неї: така пряма постава, худа, майже безформна постать у прямій бавовняній сукні, під досконало-круглим капелюшком, і йому подумалося: «Вона застара для цього, — а потім виправив сам себе: — Жінці, леді не годилося так чинити», — а потім згадав учорашній вечір, коли він вийшов з офісу, пройшов задвірком і свиснув Алеку Сендеру, і він знав, він вірив — як і раніше вірив у це, — що поїхав би сам, навіть якби Алек Сендер зненацька відмовився, але по-справжньому все сталося тільки тоді, коли з-за будинку вийшла міс Гебершем і сказала йому те, що сказала, і він знав, що готовий через те пройти. Він знову згадав, що сказав йому старий Ефраїм після того, як вони знайшли кільце під кнурячим коритом: «Якщо у тебе є щось таке, що не чекає, що треба зробити не зволікаючи, не марнуй часу на чоловіцтво: воно має справу з тим, що твій дядько називає «правила» і «ухвали». Звертайся до жіноцтва і дітлашні: ті до обставин підлаштовуються». Тут одчинилися двері. Він почув, як шериф переходить їдальню з кухонних дверей. Але на кухню шериф не зайшов, зупинився у дверях, стоячи на порозі навіть тоді, коли міс Гебершем промовила суворим, майже безжально-грубим голосом:

— Ну? — і він так і не взувся, так і не підібрав шлейок, які теліпалися, і, здавалося, взагалі не чув міс Гебершем: просто закляк, маячачи, у проході, дивлячись на міс Гебершем — не на її капелюшок, не їй в очі, навіть не в обличчя: просто на неї саму — усе одно що дивитися на рядок, написаний російською чи китайською абеткою, про який хтось, кому ви довіряєте, щойно сказав, що так пишеться ваше ім’я, — і нарешті вимовив задумливим, здивованим голосом:

— Ні, — потім повернув голову подивитися на нього і сказав: — І не ти, — потім знайшов очима Алека Сендера, а той ковзнув поглядом по шерифу, а потім відвів погляд, і знову звів очі. — Ти, — промовив шериф. — Лише ти. Ти поїхав туди в темряві та допоміг викопати мерця. Не лише це — білого мерця, про якого інші білі стверджували, ніби його вбив чорномазий. Чому? Міс Гебершем тебе примусила?

— Ніколи ніхто мене не примушував, — сказав Алек Сендер. — Я навіть не знав, що це зроблю. Я вже сказав Чику, що не поїду. Тільки як ми дісталися до пікапа, то здалося, що кожен сприймає це як факт, що я не зроблю нічого іншого, як поїду, ще до того, як знав, що не поїду.

— Містере Гемптон, — звернулася до шерифа міс Гебершем. Тепер він подивився на неї. Він зараз навіть її почув.

— Ви ще не скінчили нарізáти м’ясо? — спитав він. — Тоді дайте мені ножа. — Він узяв її за руку, розвертаючи до столу. — Хіба ви не досить наїздилися цієї ночі? За п’ятнадцять хвилин розвиднятиметься, а люди вдень за лінчування не візьмуться. Вони можуть за день покінчити, якщо нічого не завадить, або якщо чогось не вийшло. Але при денному світлі вони не візьмуться, бо тоді бачитимуть одне одного в лице. Вам скільки — більше ніж два яйця?

Вони полишили Алека Сендера снідати за кухонним столом, а свої порції понесли до їдальні: він, дядько і міс Гебершем несли таріль яєчні з м’ясом, і сковороду з бісквітами, учора з вечора спеченими, а сьогодні розігрітими в духовці, доки вони майже не перетворилися на тости, і кавник, де непроціджений осад кипів разом із водою, доки шериф не додумався зняти начиння з розпеченого кутка грубки; їх було четверо, хоча шериф поставив п’ять стільців, і не встигли гості сісти, як хазяїн підняв голову, дослухаючись, дарма що сам він нічого не чув, потім підвівся та пройшов у темний хол, а звідти — у задню частину будинку, а потім він почув шум з чорного ходу, і ось шериф повернувся з Ліґейтом, хоча в того не було дробовика, і він розвернувся — достатньо, щоб побачити, що там за вікном: звісно, уже світало.

Шериф обслуговував гостей, роздаючи тарілки, доки дядько і Ліґейт підставляли свої чашки і шерифове горнятко міс Гебершем, щоб вона наповнила їх із кавника. А потім йому раптом здалося, що він уже давно чує шерифів голос ніби здалеку: «…хлопче… хлопче…», — а потім: «Розбудіть його, Ґевіне. Хай підснідає, доки не заснув», — і він смикнувся, щойно розвиднілось, а міс Гебершем усе ще наливала кави у ту саму чашку, і він почав їсти, жувати і навіть ковтати, рухаючи щелепами вгору-вниз, ніби здіймаючись і падаючи у м’яку бездонну драговину сну, і у голос, який дзижчав про старі вирішені речі, які його не стосувалися, голос шерифа:

— Ви знаєте Джейка Монтґомері з округу Кроссмен? У місті бував з півроку тому чи близько того?

І далі голос Ліґейта:

— Аякже. Один з тих доморощених лісоторгівців. Колись тримав забігайлівку, що рестораном називав, біля самої межі штату Теннессі, як їхати до Мемфіса, хоча я ніколи не чував, аби там хтось купував чи їв таке, що можна розжувати, і так було, доки там один не нарвався, ну й прибили його якось уночі роки зо два-три тому. Так і не дізналися, чи винен Джейк у тому, чи не винен, але поліція Теннессі викинула його назад за межі Міссісіпі — просто принципово. Відтоді, гадаю, він обживався десь на фермі свого та’, за межами Ґлазґо. Може, чекав, доки інші забудуть про той його темний бізнес, і тоді він відкриє деінде на шосе іншу забігайлівку з дірою у долівці — льохом, де можна віскі ховати.

— А що він тут поробляв? — спитав шериф.

Ліґейт знизав плечима:

— Деревину скуповував, що ще? А чи не він це