Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

«далі» та «далі»? — нервово кинув Зорбас і зітхнув.— Я прожив з нею шість місяців. І відтоді — от їй-богу не брешу — вже нічого не боюся. Анічогісінько, хоч вір, хоч не вір! Крім одного: що раптом диявол чи господь бог зітруть з моєї пам’яті оті шість місяців. Зрозумів? Кажи, що зрозумів.

Зорбас заплющив очі. Видно було, що він дуже схвильований. Це вперше я бачив, що він так глибоко переживав якусь давню мить.

— То ти, виходить, любив ту жінку дуже сильно? — запитав я, помовчавши.

Зорбас розплющив очі.

— Ти ще молодий, хазяїне, ще молодий, де тобі таке зрозуміти? От коли й твоє волосся посивіє, отоді давай і порозмовляємо про цю нескінченну історію...

— Яка це ще нескінченна історія?

— Жінка. Скільки тобі казати? Жінка — це нескінченна історія. А ти зараз — як той півень, що блискавкою налетить на курку, а потім настовбурчить пір’я на шиї, злетить на купу гною, кукурікає і приндиться. І курка вже його не цікавить, лише власний гребінь. То хіба він розуміється в коханні? Як свиня в апельсинах!

Зорбас презирливо сплюнув і відвернувся — не хотів мене бачити.

— Послухай,— знову запитав я,— а як же Нюся?

Втупившись поглядом кудись у море, Зорбас відповів.

— Одного разу приволікся я додому, а її немає. Пішла вона. В ті дні до села навідався якийсь красень солдат, от вона й подалася з ним. Пішла геть! Серце моє розірвалося навпіл, та скоро, кляте, знову зрослося. Ти бачив коли-небудь на кораблях латані-перелатані вітрила, з червоними, жовтими, чорними латками, пришитими таким міцним шпагатом, що вже не рвуться і в найлютішу бурю? Отаке й моє серце. Тисячу разів пробите, тисячу разів латане і нездоланне.

— І ти не розгнівався на Нюсю?

— А чого б я гнівався? Хоч би що ти мені казав, але жінка — це нелюдина, це щось інше, щось інше. Чого б я мав гніватися? Жінка — це щось таке, що не можна пояснити, і всі закони, державні й релігійні, помиляються! Не треба так ставитися до жінки, ні! Закони надто жорстокі до неї, несправедливі... Якби мені випало видавати закони, то я встановив би для чоловіків одні, а для жінок — інші. Десять, сто, тисячу приписів для чоловіка — він витримає, на те він і чоловік! Але для жінки — жодного. Тому що — скільки ще тобі казати, хазяїне! — жінка слабка істота. За здоров’я Нюсі, хазяїне! За здоров’я жінки! І нехай нам, чоловікам, бог дасть розуму!

Він випив, підніс руку й різко змахнув нею, ніби рубонув сокирою:

— Або хай нам дасть розуму, або хай нас каструє. Інакше, хазяїне, ми пропали! І я знаю, що кажу!

Зранку йшов тихий, лагідний дощ, небо з невимовною ніжністю припадало до землі. В моїй уяві сплив один індійський барельєф з темно-синього каменю: чоловік обвив руками жінку і єднається з нею так ніжно й водночас нестримно, що здається,— хоч їхні тіла вже майже зовсім роз’їв і стер час,— ніби ти бачиш двох комах, які злилися воєдино, а дрібний дощ намочив їхні крила, і тепер цих комах, міцно притиснутих одна до одної, тихо й жадібно поглинає земля.

Я сидів у халабуді й дивився, як тьмавіє світ і як виблискує попелясто-зелене море. Скільки видно берега — від краю до краю — ні людини, ні вітрила, ні птаха. У відчинене віконце повіває лише духом землі.

Я підвівся й простяг руку під дощ, мов жебрак. І раптом мені захотілося плакати. Якась туга — не за самого себе,— якась глибша й темніша, ніж моя власна, заповзала з мокрої землі в моє тіло. Мене пройняв жах! Жах, який охоплює тварину, що пасеться мирно, і раптом не знати чому відчуває, що вона оточена і нема їй рятунку.

Я вже ладен був закричати, бо знав, що це полегшить мою душу, але посоромився.

А небо опускалося дедалі нижче. Я виглянув у віконце. Хмари вкрили верхів’я гори з шахтою, і в них потонуло обличчя жінки, що лежала горілиць.

Гнітючі, сумні ці години, коли мжичка сіється ніби просто в твою душу, а вона схожа на метелика, у якого змокли крила, і він в’язне в розкислій землі. Тоді в пам’яті спливають усі гіркі спогади, що були поховані в серці — Розлуки з друзями, все згаслі усмішки жінок, надії, яким, наче метеликам, відірвано крила й вони перетворились на таких собі черв’яків, що повзають по листках твого серця й гризуть їх.

І поволі на тлі дощу й мокрої землі виринув у моїй душі образ мого друга, що перебував на чужині, десь аж там, на Кавказі. Я взяв ручку, схилився над папером і почав з другом розмову, аби прорвати сітку дощу й розвіяти тугу:

«Дорогий мій, пишу тобі з пустельного берега Кріту, де я, зі згоди Долі, маю пробути кілька місяців і погратися. Погратися в капіталіста, власника вугільної шахти, ділову людину. Якщо мені поталанить у цій грі, я зможу сказати, що то була не гра, а важливе рішення, яке змінило моє життя.

Пригадай: коли ти від’їжджав, то спересердя назвав мене чорнильною душею. Я теж тоді розсердився і вирішив на певний час,— а може, й назавжди? — облишити папір і зайнятися ділом. Я придбав гору з покладами бурого вугілля, найняв робітників, купив кайла, лопати, ацетиленові лампи, кошики, тачки, пробив штольні й тепер угризаюся в гору. Ось так, тобі на зло. І з чорнильної душі я перетворився, риючись у підземеллі, на духа землі.

Сподіваюсь, ти схвалиш цю переміну. Ти часто, кепкуючи наді мною, називав себе моїм учнем. І тепер я скористаюся з цього, добре знаючи, що є обов’язком справжнього вчителя і яка нагорода для нього найвища: навчитися від свого учня всього, чого тільки можна, і відчувати, куди прагне молодість, аби й свою душу спрямувати туди ж. Ось так, скориставшися з науки, що її дав мені ти, мій учень, я й опинився на Кріті.

Ніде нема вищих утіх, як тут, бо вони дуже прості і складаються з вічних начал: свіже повітря, море, пшеничний хліб, а вечорами — незрівнянний Синдбад Мореплавець, який сідає переді мною по-турецькому й починає розповідати, і тоді мені відкривається світ. Часом, коли йому бракує слів, він зривається на ноги й пускається в танок, а часом, коли й танок не допомагає, він кладе собі на коліна сандур і починає