Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

глянув на опал, глибоко всередині якого палало сокровенне світло, а тоді з невимовним жахом, що наростав у нього в серці, він схопив камінь, пожбурив його на підлогу і з усієї сили наступив на опал ногою. Відвернувшись, геть сполотнілий від страху, він якусь мить стояв, охоплений тремтінням та відчуттям нудоти, а тоді в кілька стрибків перетнув кімнату, зупинившись лише біля порога і спершись на одвірок. До його вух долинуло сичання, як від пари, що виривається під великим тиском, і заклякнувши, Дайсон, побачив, як із осердя опала повільно здійнявся клуб важкого жовтого диму, звиваючись над ним змієподібними кучериками. Затим із диму вирвався промінь яскравого білого світла і, здійнявшись у повітря, зник. А на підлозі лежало щось схоже на чорну крихку жарину.

Осяйна піраміда

1. Клиноподібний символ

— Ви сказали, там живуть привиди?

— Саме так. Хіба ви забули, як ми зустрілися з вами три роки тому і ви розповіли мені про свій дім на заході, довкола якого звиваються криві стежки, над яким схиляються дерева прадавнього лісу, посеред диких куполоподібних пагорбів? У моїй пам'яті завжди зринає те чарівне видиво, коли я сиджу за своїм столом і чую шум карет у самісінькій круговерті Лондона. Коли ви приїхали?

— Правду кажучи, Дайсоне, я тільки-но з потяга. Сьогодні рано-вранці я поїхав на вокзал і сів на потяг, що вирушав о 10:45.

— Що ж, я дуже радий, що ви заїхали до мене. Як ви поживали, відколи ми востаннє бачилися? Наскільки я зрозумів, у вас ще не з'явилася місіс Воан?

— Ні, — відповів містер Воан, — я все так само самітник, як і ви, який тільки те й робив, що тинявся без діла.

Воан запалив люльку і сів у крісло з підлокітниками, якось метушливо та занепокоєно оглядаючись. Коли гість увійшов, Дайсон розвернув до нього своє крісло, і зараз сидів, поклавши руку на списані аркуші паперу, розкидані на письмовому столі.

— Ви досі цим займаєтеся? — запитав Воан, вказуючи на гору паперів та переповнені шухляди столу.

— Так, даремні літературні пошуки, такі ж марнославні, як алхімія, і такі ж чарівні. Я так розумію, ви на якийсь час затримаєтеся у місті. Маєте якісь плани на цей вечір?

— Власне, я б хотів, щоб ви провели зі мною кілька днів на заході. Це піде вам лише на користь. Я в цьому переконаний.

— Ви дуже люб'язний, Воане, але так важко покидати Лондон у вересні. Навіть Доре не зміг би зобразити нічого більш чарівного та містичного, ніж Оксфорд-стріт, якою я її бачив нещодавно ввечері. Полум'яний захід сонця та блакитний туман перетворив звичайну вулицю на шлях, що веде до чарівного міста.

— Усе ж я б хотів попросити вас поїхати зі мною. Вам сподобається блукати нашими пагорбами. Невже тут день і ніч стоїть цей гамір? Він збиває мене з пантелику. Я навіть не можу уявити, як ви працюєте в таких умовах. Впевнений, вам припаде, до душі тиша мого старого дому, зусібіч оточеного лісом.

Воан знову запалив люльку і занепокоєно глянув на Дайсона, бажаючи впевнитися, чи його слова мали хоч якийсь вплив, але письменник, усміхнувшись, лиш похитав головою, даючи зрозуміти, що заприсягнув гамірливим вулицям зберігати непохитну вірність.

— Вам не вдасться мене спокусити, — мовив він.

— Що ж, може й так. Мабуть, я дарма заговорив про спокійне сільське життя. Коли там стається трагедія, то це нагадує кинутий у ставок камінь — кола порушеного спокою розходяться все ширше й ширше, і здається, що вода вже ніколи не стане гладдю.

— А у вас часто трапляються нещасні випадки?

— Не те що б часто. Але близько місяця тому я був неабияк стурбований тим, що трапилося. Можливо, це важко назвати трагедією у звичному сенсі цього слова.

— А що саме сталося?

— У нашому селі у вкрай містичний спосіб зникла дівчина. Її батьки, Тревори, заможні фермери, а їхня старша донька, Енні, була найкрасивішою дівчиною в селі. Вона справді вирізнялася незвичайної вродою. Одного вечора Енні вирішила навідатися до своєї тітоньки-вдови, що має у володінні власну ферму, а оскільки два будинки стоять на відстані близько п'яти чи шести миль один від одного, вона сказала батькам, що піде коротким шляхом через пагорби. Але дівчина так і не дійшла до своєї тітки, і відтоді її ніхто не бачив. Це все, що в кількох словах можна сказати про той випадок.

— Дивно! А там, серед пагорбів, часом немає покинутих копалень? І навряд чи можна зірватися в прірву, не помітивши її.

— Ні, на шляху, що мала обрати дівчина, немає ям або круч. Це звичайна собі стежка серед голих пагорбів, і поблизу від неї немає ніякої іншої дороги. Там можна пройти не одну милю, так і не зустрівши жодної живої душі, але та місцина цілком безпечна.

— А що про це кажуть люди?

— Та так, всілякі дурниці... поза очі. Ви й гадки не маєте, наскільки забобонні селяни у таких віддалених куточках Англії, як моє село. Вони ні на йоту не кращі за ірландців, і не менш потайливі.

— Але що ж вони все-таки говорять?

— Подейкують, що бідолашна дівчина чи то «пішла з феями», чи то «її забрали феї». Чортзна-що! — продовжив він. — Якби не трагічність випадку, із цих байок можна було б посміятися.

У Дайсонових очах спалахнула іскра зацікавлення.

— Так, — мовив він, — справді дивно в наш час чути розмови про фей. А що на це каже поліція? Підозрюю, вони навіть не розглядають гіпотези щодо їхньої причетності?

— Звісно, але вони, схоже, ніяк не можуть натрапити на слід. Особисто я боюся, що на шляху Енні Тревор трапилися якісь покидьки. Каслтаун — велике портове місто, де наймерзенніші заморські мореплавці час від часу дезертирують з кораблів і вештаються в його околицях. Кілька років тому один іспанський моряк на ім'я Гарсія вирізав цілу родину заради наживи, що не вартувала й шести пенсів. Деяких з них і людьми важко назвати, тому я страшенно боюся, що бідолашну дівчину спіткав жахливий кінець.

— А в навколишніх селах бачили когось із тих заморських мореплавців?

— Ні, щодо цього можна не сумніватися. У селян дуже гостре око на будь-кого, чий вигляд та одяг відрізняються від їхніх. І все ж, схоже, моє