Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Голос старого мірно поскрипував. Ітмар смикнув воріт сорочки, бо йому стало душно. Скрам сказав:

– Їй було погано чутно, що говорять твої батьки, але вони довго сперечалися з магом. Аталіні здалося, що твоя мати знає, навіщо потрібна чарівнику її дочка, і вона кілька разів кричала, що не віддасть її. А маг усе вмовляв їх, причому так, ніби справу вирішено, і вони не мають вибору. Нарешті він запропонував гроші. Тоді мати лише плакала, а вмовляв її вже не маг, а твій батько. Потім Аталіна почула, що її кличуть. Мати стояла до неї спиною і ховала заплакані очі, а батько наказав зібрати речі дівчинки, розбудити її, одягнути та привести. Аталіна була в жаху, але виконала наказ.

Батьки попрощалися з дочкою та сказали, що їй треба поїхати. Моя жінка провела її за руку й посадила до карети мага, і коли та зрушила з місця, вона почула, як дівчинка почала плакати та кликати маму. Після цього Аталіна кинулася додому. Вона прибігла до мене серед ночі вся в сльозах і розповіла про це, бо не могла тримати в собі. Вранці вона повернулася до маєтку, узяла свої речі та звільнилася під приводом, що їй треба негайно поїхати. Вона просто не могла там залишатися, з тими жахливими людьми. А тебе час від часу згадувала та жаліла. Казала, що навіть не знає, яким виросте хлопчик з такими батьками.

– Зі мною все добре, – сказав Ітмар голосом, з якого було чутно, що принаймні зараз це не так.

– Я радий, якщо добре.

Ітмар сидів розчавлений. Він не міг повірити, що батьки виявилися здатними на таке, і одночасно беззаперечно вірив старому, бо все збігалося. Згодом він усвідомив, що обидва вже довго мовчать, тільки Скрам знову розкашлявся та приніс собі чашку з якимось напоєм. Ітмар намагався зібратися з думками і згадати, що ще потрібно спитати. Нарешті сказав:

– Тож пані Аталіні не вдалося почути, навіщо знадобилася дівчинка чарівнику?

– На жаль, ні.

– А ви не знаєте? Не здогадуєтеся?

– І гадки не маю.

– Якому магу її віддали? Крижаному?

– Ні, точно не йому.

– Тоді якому?

Старий посидів, дивлячись кудись вниз, у підлогу, потім підняв очі і сказав ніяково:

– Не вдається згадати.

Ітмар вскочив, змахуючи руками:

– Як можна було таке забути? Це ж найголовніше!

– Хіба? Найголовніше – те, що вчинили твої батьки зі своєю дитиною. Оце із голови не йшло. А до якого мага вона потрапила, не має значення. Добра від них не чекай. Усі вони однакові.

Колись Ітмар казав щось подібне Ромєку, а зараз знесилено впав назад у крісло. Перед ним постала перспектива об’їжджати магів одного за іншим у своїх пошуках. Хоча про що це він? Будь-який перший розправиться із ним замість того, щоб чемно відповідати на питання.

– Дякую, – сказав Ітмар і знов підвівся, – ви мені дуже допомогли.

– Не думаю, – сказав старий із печальною посмішкою, потискаючи йому руку. – Здається мені, юначе, що я лише додав тобі проблем.

Вони разом пішли до виходу, аж раптом старий вимовив: 

– Верегус.

– Що? – не зрозумів Ітмар.

– Світлий маг Верегус. Так його звали. І нехай тебе не вводить в оману слово "світлий", бо у всіх магів душі темні.

– Так, я знаю. Я вам дуже вдячний! Дай бог вам здоров’я! 

Печальна посмішка повернулася на його обличчя:

– Навіщо воно мені? Без неї...

Ітмар наважився покласти йому руку на плече, трохи стиснув, втішаючи. Той із вдячністю кивнув головою:

– Прощавай. Нехай щастить тобі. Здається, ти дійсно став непоганою людиною.

 

Ромєк почув, як заскреготів ключ у замковій щілині. Ітмар зайшов і взявся його відв’язувати. 

– Ну що, бачився з нею? – спитав хлопець.

– Ні. Вона померла.

Ітмар, здираючи нігті, боровся з тугим вузлом, потім лайнувся, схопив ножа та розрізав його.

– Якийсь ти знервований, – зауважив Ромєк.

– Сумую.

– Мені здається, ти про щось дізнався. У тебе таке обличчя...

– Залиш собі свої здогадки, – гримнув на нього Ітмар, впав на ліжко і відвернувся до стіни.

– Гаразд. Піду надвір, а то я тут ледь не обмочився, – сказав Ромєк та навмисно грюкнув дверима. Він був злий на Ітмара. Здавалося б, учора поставив його на місце, але той показав, хто в їхній парі сильніший.

А Ітмар лише зрадів, що хлопець пішов, бо не хотів нікого чути або бачити. Він ніяк не міг оговтатися. Коли він думав про свою маленьку сестру, йому навіть не вдавалося пригадати колір її волосся. Та й навіщо? Однаково воно могло змінитися. Але зараз яскраво уявляв собі дівчинку з двома кісками, які дбайливо заплела їй нянька, хоча руки її тремтіли. Дівчинка нічого не розуміє і позіхає, бо її розбудили, ледь вклавши ввечері спати.  А потім її саджають у карету з якимось незнайомцем, і поруч немає ні мами, ні няні, і навіть улюблена іграшка, котру та сунула їй у руку, не може втішити. Так дівчинка і зникає – назавжди.