Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Ітмар з такою силою стукнув кулаком об стіну, що відбив собі руку. Він її знайде! Будь-що, за будь-яку ціну. Він дізнається, навіщо ця потвора Верегус її забрав, та що з нею зробив. Тільки би не було запізно!

Але як його мати погодилася на таке? Про батька він і раніше був невисокої думки і став зневажати його за пияцтво та азартні ігри. Дізнавшись, що батько залишив його ні з чим, окрім боргів, не зненавидів, а відчував якусь гіркоту. Виходить, той не лише останніми роками мав проблеми з грошима, вони тягнуться здавна. Але зголоситися продати рідну дочку – таке на голову не налазить!

Ітмар тепер пригадав, що його мати довгий час була в нестями від горя. Коли він був малий, вона вчила його не плакати, адже він чоловік. А потім він виявив, що сама вона часто не могла стримати сліз. Він тоді думав: "Нічого, вона жінка, їй можна". Ну, вона хоча б переживала, але потім, коли вже віддала свою донечку. Як тому магу вдалося її примусити?! Разом із батьком, якому потрібні були гроші!

Ітмар встав, відчинив якнайширше вікно і висунувся з нього наполовину, щоб подихати свіжим повітрям. Він чимало повидав у житті, але те, що  дізнався про власних батьків, перевершило всі можливі жахіття.

Нарешті він опанував себе. Годі рвати собі душу, треба діяти. Якщо його сестра досі в полоні Світлого мага, тільки він може її врятувати. Необхідно якнайшвидше дізнатися, де той маг мешкає. 

Ітмар знав, що маги ведуть усамітнене життя, приховане від сторонніх очей. Піщаний – звісно, у пустелі. Водяний – на острові в океані. Про інших не було нічого відомо, вони з’являлися, а потім зникали. Кажуть, ставили свої замки в малонаселених краях, та ще ховали їх під магічною завісою, яка огортала, як туман, але прозорий. Дивишся, і бачиш якийсь пагорб, за ним ліс, а зверху блакитне небо, і не здогадуєшся, що на тому пагорбі стоїть замок чарівника.

Лише Крижаний маг, який сам правив відібраною в короля країною, частіше з’являвся серед людей. Піддані повинні знати та боятися свого правителя, вчасно отримувати його розпорядження, а сам він має бачити, що відбувається на його землях. Замок, хоча й невидимий, було влаштовано в зручному місці, і багато кому було відоме, де саме. А ось про Світлого мага Верегуса Ітмар нічого не знав. Навіть не уявляв, як підступитися до пошуків. 

До речі, чи не доведеться ще когось  шукати? Куди це запропастився Ромєк? Ітмара шпигонула тривога. Відпустив його на свою голову без нагляду, не дай боже щось накоїть. Або гроші стирить, або доповість кому треба про хід справ. Звісно, головного він не знає, але як тягати його за собою, і весь час підозрювати? Хай йому грець, цьому Ромєку! Звідки він тільки взявся?

Вийшовши із заїжджого двору, Ромєк неквапливо пішов кривою брукованою вуличкою. Він мав незвичне відчуття свободи. Вони з Ітмаром практично не розлучалися відтоді, як познайомилися, а після свого зізнання Ромєк розумів, що той весь час тримає його під наглядом. І зараз відчув підступне  бажання втекти світ за очі. Він як завжди взяв свою сумку, гроші в нього із собою. Цей Ітмар дуже набрид, нехай залишається сам, шукає сестру або робить що завгодно. А він, Ромєк, не мусить бути прив’язаним до нього. І не боїться того, чим  погрожував лисий капітан. Невже хтось із воїнів Крижаного здатен знайти його тут, на території, яку вони не контролюють?

Ромєк вийшов на жваву вулицю та почав спостерігати за перехожими. Потім згадав настанови Ітмара. Так, він дійсно дивиться не байдикуватим, а особливим поглядом, шукає слушних моментів та вдалих можливостей. Як цього позбутися? Ромєк опустив очі, почав розглядати бруківку. Гаразд, зараз вони мають досить грошей, вистачить ще на довгу подорож, тож нагальної необхідності красти немає. Треба дійсно позбуватися цієї звички.

Ромєк зрозумів, що мимоволі подумав про їхні з Ітмаром подальші плани. Він не може його кинути, адже обіцяв допомогти, до того ж розпоряджається спільними грошима. Попри заяви Ромєка, що гроші тепер належать йому, він все-таки усвідомлював, що насправді треба було б віддати їх Ітмарові. Але тоді би зовсім не залишилося важелів впливу на нього. Тож нехай цей грубіян потерпить і краще відчує, як це – нічого не мати. Хлопець вирішив додому не поспішати та трохи насолодитися самотністю.

Ітмар не знаходив собі місця і вже був певен, що Ромєк втік від нього, коли той повернувся і сказав:

– Ти, напевне зголоднів? Я купив тобі пирога з м’ясом. А свій з’їв дорогою, бо вони так смачно пахли, що було не втриматися. 

– Дякую, – присоромлений Ітмар встромив у пиріг зуби. Можливо, дарма він погано думав про Ромєка?

– Ми тут надовго? – спитав той.

– Напевно, ні.

Ітмару і раніше не дуже хотілося йти полями, щоб подивитися здалеку на свій маєток, який тепер належав чужим людям, а після того, про що він дізнався, і поготів. У самому місті також немає сенсу залишатися.

– І що робитимемо далі? – це знову Ромєк.

Просто питає або випитує? Показав комусь свій медальйон, збирає більше відомостей перед зустріччю з тим, кому доповідатиме? До біса цього Ромєка! Уже остогиділо від нього все приховувати.

– Треба знайти одного мага, – сказав Ітмар. – Але я геть не уявляю, як саме. Бо небагато хто знає, де вони живуть.

– Що значить "знайти"? А потім що? – стривожився Ромєк.