Читати книгу - "СапфІр, Arachne "

Антуан зробив крок до свого робочого столу, дістав ноутбук і почав шукати рейси.

У галасливому терміналі аеропорту Антуан стояв у черзі на посадку. Люди навколо нього жваво балакали, котили валізи та перевіряли телефони, але він не помічав нічого, крім свого внутрішнього хвилювання. У руках він тримав невеликий шкіряний рюкзак — усе, що йому знадобилося для цієї поїздки.

Коли настала його черга, Антуан передав паспорт та посадковий талон співробітниці. Вона швидко посміхнулася, перевіряючи документи, і побажала йому приємного польоту. Він кивнув, але ледве чув.

Пройшовши через контроль, він опинився на виході до літака. Йому залишалося тільки піднятися трапом, але щось змусило його зупинитися.

Він повільно обернувся.

За великими панорамними вікнами Париж залишався позаду. Нічне небо нависало над містом, усипане зірками, а вдалині мерехтіла Ейфелева вежа, наче прощаючись із ним. Це було його місто, його будинок, який він покидав уперше з таким почуттям невизначеності.

— Прощавай, Париже, — тихо прошепотів він, відчуваючи легку гіркоту.

Це місто бачило все — його перемоги, його сумніви, і ту саму зустріч, яка змінила його життя. Але зараз Антуан знав одне: відповіді чекали на нього далеко звідси.

Він вдихнув на повні груди, ніби намагаючись запам'ятати аромат цього вечора, і розвернувся до трапу.

Його кроки стали твердішими. Рішення було ухвалено, і відступати він не збирався. Коли він піднявся в салон літака і зайняв своє місце, він ще раз глянув на листівку, що лежала в його рюкзаку.

- Тримайся, Елізо, - сказав він собі, пристібаючи ремінь безпеки. - Я знайду тебе.

Літак почав рухатися злітною смугою, поступово збільшуючи швидкість. Двигуни ревли, ніби кидаючи виклик землі, де він більше не затримається. Антуан притулився до спинки крісла, відчуваючи, як тяжкість і хвилювання поєднуються в його грудях.

Він дивився у вікно, де вогні злітної смуги миготіли все швидше і швидше, перетворюючись на розмиту смугу світла. Здавалося, що літак уперто розриває невидимі ланцюги, щоб злетіти в небо.

Мить — і передні колеса піднялися. Антуан відчув, як його вдавило в крісло. Літак плавно відірвався від землі, і Париж почав повільно йти з поля зору.

Крізь скло він бачив, як вогні міста розсипалися дорогоцінним камінням під темним покривалом ночі. Башта Монпарнас, Ейфелева вежа, Сена - все це поступово розчинялося в дальньому горизонті.

Коли літак набрав висоту, тиша та спокій охопили салон. За вікном розгорнувся інший світ: нескінченна темрява неба, яка лише зрідка прорізується зірками, і повільно поточні потоки хмар. Вони вкривали землю, немов дбайливо ховали її від тих, хто зважився відірватися від неї.

Антуан дивився, як літак пірнає у хмари, і в якийсь момент усе стало білим. Крила літака на тлі молочного океану здавалися обрамленням нової реальності, де не існувало ні міста, ні минулого.

Його серце билося спокійно. Він знав, що внизу залишилося життя, яке він знав, а попереду невідомість. Літак, наче білий птах, зник у хмарах, кинувшись до нової мети, і Антуан дозволив собі вперше за довгий час усміхнутися.

— Почнемо все спочатку, — прошепотів він, заплющуючи очі, поки нічне небо обіймало літак своєю нескінченною величчю.

***

Небо над Мальдівами було ясним, наче витончена акварель, розлита по нескінченному полотну. Блакитні води лагідно перекочувалися під пальмами, а легкий бриз приносив солонуватий аромат волі.

Антуан сидів на терасі невеликого бунгало, розташованого над водою. Його руки міцно стискали чашку кави, а погляд був спрямований в далечінь, де горизонт зливався з морем. У голові крутилися спогади. Париж залишився позаду - зі своїми таємницями, небезпеками та слідом, який залишила в його житті Еліза.

На столику поруч з ним лежала та сама листівка із сапфіром. Вона здавалася одночасно простим шматочком паперу та символом чогось більшого. Антуан так і не зрозумів, чому сюди поїхав. Лише інтуїція штовхала його вперед.

Сонце опустилося трохи нижче, і тіні стали довшими. Антуан опустив погляд і раптом помітив: унизу серед води і тіней з'явилася постать. Жінка в легкій білій сукні йшла містком, спускаючись до його бунгало.

Її кроки були повільними, але увіренними. Коли вона підняла обличчя, промені заходу сонця висвітлили її риси, і він застиг. То була вона. Еліза.

Вона зупинилася біля входу, мовчки дивлячись на нього. У її очах читалося щось, що було неможливо описати словами. Виклик і ніжність, біль і прощення все перепліталося в одному погляді.

- Ти знайшов мене, - нарешті сказала вона, її голос був тихим, але проникаючим до глибини душі.

Антуан підвівся, не знаючи, що сказати. Усі слова здавались зайвими. Він просто підійшов ближче, дивлячись їй у вічі, як у перший день їхньої зустрічі.

— Ти сама залишила шлях, — відповів він, посміхнувшись.

Вони стояли на тлі сонця, що йде, вода тихо шепотіла під їхніми ногами, а вітер грав з пасмами її волосся. Жоден із них не знав, що буде далі. Але це не мало значення.

Цього разу все було лише між ними. Тільки вони, море та нескінченний обрій.

КІНЕЦЬ 

Дата: 22.11.24

Кінець