Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

дивилося, як окремі хмаринки стернують крізь блакить, і нічого, крім них, не змінюється у блакиті. Ну, хіба час від часу прослизали вгорі сірі клуби диму від локомотива. Раз пролетів птах.

Рубець дихав дедалі важче.

— Пекельник. Покарай його, Боже. Ой, здохну я тут.

— Еге.

— Ех, отаке життя, тьху.

— Не треба було руку на Божі заповіді піднімати, тож гріх і не повернувся б до вас наприкінці.

— Правду кажете, пане. Але що робити. Людина служить, Царь-Батюшка наказує.

— Цар казав вам задушити американця? Не брешіть.

— А-а, воля зверхників, хто там розбереться, раз заморозники, раз розтальники, кожен кричить і погрожує.

— A отой другий — не був з охранки? Від князя може?

— Лизав князя пес. Щоб отой вагон не вийшов із Петербурга запечатаний… але гівна.

— Значить — на американця?

— Який він там американець. Дідько громовик. Отче небесний, всі святі, вже хапає мене, кх.

— Не рухайся.

— Поблагословіть мене, пане.

— А я що, піп, щоб благословити людей?

— Піп, не піп.

— Я ж тебе сам…

— Але завжди якось то легше з добрим словом. Ну.

— Як вас звати?

— Вазов Юрій Даніловіч, кх, матір Василіса з Марчиків, із Борисова.

— Я вірю, Юрію, що ти міг стати доброю людиною.

— Так. Так, — він дихав дедалі швидше, надходив кінець. — Це правда.

— Немає у мені благодаті від Бога, щоб поблагословити тебе в ім’я Його згідно з тим, ким ти є, і немає у мені благодаті від людей, щоб поблагословити тебе від людей згідно з тим, що ти їм вчинив, а єдиною благодаттю обдарував мене ти сам, прохаючи про це благословення, тож уділяю його тобі від щирого серця: аби з тим же смиренням постав ти перед Господом. І, будь ласка, прости мене.

— Кхр. Боже мій. Не дозволили. Так.

Повернулося голову вліво. На відстані теплого подиху малося його розплющені очі — вже порожні. Вітер підхоплював слину з розкритих Юрієвих уст. Він помер із руками, затиснутими на власній шиї, у тому самому поперечному зчепленні, яким душив старого інженера.

Небом пропливали білі хмарини, мов ляпки молока в чорнилі. Золотий Eyedropper, мабуть, влучив у артерію — ні, не в саму артерію, чоловік стік би кров’ю одразу ж, — але з кожним рухом, з кожним його зусиллям встромлене перо, якийсь уламок пера, — відкривав рану, й тому серце поступово випомпувало життя з Юрія.

З лісів підхоплювалися сполохані проїздом експреса ключі качок, косички диму з високої димової труби паровоза вилися праворуч і ліворуч, скручуючись між собою у міру того, як повертала колія… Це траплялося рідко — потяг сунув просто на схід; а коли він раптом заколебался і перехилився на віражі, довелося хапатися за заклепки, впиратися широко розведеними руками в нагріту сонцем бляху. Труп, навпаки, вільно їздив по даху. Рано чи пізно він упаде.

Думалося, що зараз тут з’явиться обслуга, Драган приведе допомогу, прибіжать охранники з другого класу, вирояться зі своїх купе пасажири, великий скандал і сенсація, може навіть начальник зупинить потяг, чекалося цього шарпання, чекалося їхніх криків і зойків. Даремно. Сягнулося до кишені камізельки — годинник показував абсурдну годину, розчавлений. Ну то що ж? Зійти туди і… і… подивилося на костюм, колись білий, тепер коричнево-сірий, у смугах чорного слизу, з розірваним рукавом, а до всього ще й умочений у Юрієву кров, — і в цьому костюмі, халамиднику сопливий, ти мусиш мати з ними справу? Граф! Та ж це прокляття якесь. «Ніщо не діється без моралі». А бодай вас!..

Лаючись і кусаючи губи, стягнулося з пальця перстень-печатку з Корабом на геліотропі — він зійшов гладко по шару слизького бруду, — й кинулося його геть. Підстрибуючи, каблучка покотилася дахом вагона.

Але не так легко визволитися, це тільки пустий жест. Бо чому не заперечилося їм на самому початку? Чому не спростувалося Вайта-Ґессінґа, пані Блютфельд, а дозволилося купчитися балачкам, аж поки й справді їх уже важко було спростувати? Немає іншого порятунку від сорому, як тільки другий сором. Навіть на даху їдучого на повній парі крізь тайгу експреса Транссибу, в самому лиш товаристві трупа, під великою блакиттю і Сонцем високим, навіть тут зіщулюється, з колінами, підтягнутими під підборіддя, головою опущеною, переплетеними судомно раменами, запеклий згусток сухого ридання, трясеться у ритмі потяга й ритмові всупереч, у нестримній лихоманці — з сорому.

Аж потяг почав сповільнюватися, дими й вогні виринули далеко попереду паровоза на тлі з’яви на виднокраї низьких обрисів гір — наступна станція Транссибу, Свєча або Котельніч, нема чого чекати, зараз чи згодом, всё равно, треба спуститися, повернутися до купе.

Зсунулося обережно балюстрадою й зістрибнулося на оглядову платформу. Від трупа другого охранника не залишилося й сліду. Втім, слід був: кілька крапель крови. А може, він усе ж вижив? Знялося піджак, вивернулося його сподом назовні, й згорнутий перекинулося через руку та приклалося до грудини, — він повинен заслонити найзабрудненіші частини сорочки, камізельки й штанів. Пригладилося скуйовджене вітром волосся (на пальцях масний бруд замість брильянтину). Руки й далі трусяться, і голова, зрадливо легка, гойдається, наче повітряний змій на бризі. Спокій, спокій, спокій. Ще глибокий вдих… Клямка.

У ґалереї було порожньо. Підійшлося до засунутих дверей камінної кімнати, приклалося до них вухо. Голос, голоси, жіночі, чоловічі. Може, перечекати тут? Урешті-решт вони собі підуть.

Або власне увійдуть до ґалереї. Знайдуть його зачаєного в кутку. Тікати нікуди.

Шарпнулося подвійні двері й увійшлося усередину.

Чорна пітьма накрила очі, вугільна смола влилася під повіки. У рівномірній темряві тремтіли поламані на стінах і стелі вагона світіні кільканадцяти осіб і кількох меблів: округлого столика, крісел. Найближчий до столика силует в тьмітлі — жіноча постать — вказував випростаною рукою на протилежну стіну. На стіні танцювала світінь високого чоловіка. Тьмітло заливало всіх і все, розмиваючи краї, топлячи в мороці форми й сплощуючи обсяги. Єдину певну інформацію давали власне світіні: мінливі, розсмикані, спотворені проекцією на нерівні поверхні, — але вимірні, видимі людському окові. Чоловік біля стіни підняв руку, мабуть, поправляв окуляри. Жінка провела рукою над столиком, кидаючи на стелю великий відблиск, який на мить усіх засліпив, аж вони сіпнулися рефлекторно назад і повідвертали голови, що, своєю чергою, ще більше роззухвалило їхні світіні, і якусь хвилину світлі силуети стрибали по стінах, вимахуючи руками, мов недолугі ангели. Залою прокотилася хвиля шепоту російською, німецькою і французькою мовами.

— Він! — заволала княжна Блуцька. — Скаже, що то було!

— Une créature de la vérité, — сказав Жюль Верус, відсуваючись від стіни й більшаючи у своїй світіні, мов біла пляма на хутко проявленій фотографії.