Читати книгу - "Надруковано в Бейруті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потім у друкарні з’явилися працівники-мароніти. Вони спустилися з гір і добре знали, як працювати з машинами, розбираючись у їхніх найдрібніших деталях. Провідним серед них був чоловік, що постукав до дверей «Друкарні братів Карамів» неподалік «Школи мудрості». З його вигляду, манери говорити, з грубості його пальців важко було повірити в те, ким він представився, — майстром офсетного друку. Він більше був схожий на робітників, які збирали яблука наприкінці літа чи плели очеретяні кошики. Але Карами вирішили випробувати його через скруту, і він сів за друкарську машину так, наче щойно вийшов із-за неї, та почав спритно й легко рівняти рядки і сторінки з мінімальною кількістю помилок. Його найняли за достойну зарплатню, і колеги виявили, що він має гарний голос, тож просили його заспівати їм маввалі[13], щоб веселіше працювалось. У день, коли з друкарні пішов один з працівників, який зшивав книги, цей чоловік запропонував привести хлопця, свого родича, «справжнього митця в пробиванні отворів, упорядкуванні, золоченні та переплетенні», як він описав. Потім той привів іншого родича, чиї вміння розхвалював, і, як виявилося, той був справді чудовим фахівцем з ремонту найрізноманітніших машин. Усі вони були старанні, працювали на совість і не пропускали робочих днів. Приходили до «Друкарні братів Карамів» один за одним: брат приводив брата чи сусіда, дядько рекомендував племінника. Їх ставало дедалі більше, від них пахло селом, і коли вони швидко говорили одне до одного, то іншим було важко їх зрозуміти. Вони всі були з одного місця на схилі провінції Кесерван, де монахи-маріаміти свого часу відкрили велику друкарню, що готувала молитовники різними мовами, аби розповсюджувати їх по всіх країнах Близького Сходу серед конфесій, вірних Риму, тож усі чоловіки цього селища опанували мистецтво друку, і це стало їхнім єдиним джерелом існування. Але батько Лутфі Карама й надалі віддавав перевагу працівникам-мусульманам з Бейрута, кажучи, що «на них легше вгодити» і що вони не вимагають багато, як ці нові зайди з села, що селились у вузеньких квартирах і приходили на роботу, несучи з собою свій «провіант», який складався з варених яєць та сиру, щоб не марнувати зарплату по ресторанах.
Вони залишалися чужими в місті, в них не було друзів. Але коли запалали фронти війни, багато з них узяли до рук зброю і почали працювати вдень і вночі. Вони приходили вранці після нічної варти на барикадах у торговельному центрі й одразу ставали до роботи в друкарні. Про них говорили, що це вони відбили нічні підступні напади і збили снайпера, що контролював район Насра. Це були відчайдушно-хоробрі вчинки, якими вони не хвалилися жодного дня і в які важко було повірити, дивлячись на їхню спокійну дисциплінованість та відданість роботі.
Вони пишалися тільки одним: серед них був чоловік, простий коваль з Рейфуна, який проголосив створення першої республіки на всьому Сході, перемогу селян і вигнання феодалів. І коли у зв’язку зі страйком працівників друкарні на профспілку чинили величезний тиск, щоб розвалити її, ці ремісники, сини селян, таємно надрукували маніфест і поширили його серед товаришів, шукаючи підтримки. У ньому вони поновили присягу жителів Антеліасу 1840 року, що «друзи, християни, алавіти та мусульмани» домовляються між собою мати «одностайний голос», і якщо друз зраджує цю клятву, то буде вигнаний із громади, а його дружини вважатимуться розлученими з ним, а хто з християн відступить, того «не буде поховано за Христовою вірою». Лутфі побоювався їх, бо вони були родичами, солідарними одне з одним, і якби вирішили припинити працювати, це могло б паралізувати роботу друкарні за годину, тому він припинив наймати їхніх родичів, що знову і знову прибували до Бейрута, і не допомогло навіть заступництво його дружини, котра не приховувала радості за земляків, адже була родом із сусіднього селища. Одного разу вона взяла туди Лутфі, але після того так і не змогла переконати його поїхати з нею туди ще раз.
Коли Лутфі Карам зустрів Фаріда Абу Шаара самого в друкарні після першого обшуку поліції, розгубленого після повернення з Головного управління внутрішньої безпеки, він подумав, що Фарід також із цього роду, з тих мешканців селища, які ще працювали в друкарні, — велемовний селянин, що сипле словами вищими й вишуканішими, ніж насправді є його статус. Йому розповіли, що слідчі забрали Фарідову книгу під час другого обшуку просто в нього з-під носа після суперечки, а потім пішли. Лутфі не здавався здивованим, навпаки, на його обличчі з’явилася глузлива посмішка, і він повернувся пошукати Аніса аль-Хальвані.
24
Який блакитний демон зачаївся в письмі Фаріда Абу Шаара? Його зошит був украдений вночі і повернувся до нього в кращій подобі іншої ночі, а тепер його конфіскував нідерландський слідчий у цивільному посеред білого дня. На наступний день він сказав своїй матері не чекати на нього і не хвилюватися, бо він вирішив затриматись у друкарні допізна.
Усі пішли, залишилися тільки Фарід та нічний сторож, який зайшов переконатись, що в друкарні нікого немає. Він був у спортивному взутті і з’явився несподівано й беззвучно. Його звали Абу Алі.
— Мені ніхто не сказав, що ти залишишся працювати вночі!
Фарід не звернув на нього уваги, і тоді сторож попросив, щоб Фарід причинив за собою великі двері, коли піде: вони замикались автоматично. Абу Алі жив сам у своїй маленькій квартирці по сусідству з друкарнею і проводив ночі за телевізором.
Фарід увімкнув лампу на своєму письмовому столі. Навколо не було нікого, крім чорно-білого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Надруковано в Бейруті», після закриття браузера.